— Хтозна… — сказала вона. — Батькові інструкції здаються дуже чіткими. Та, зважаючи на обставини, потрібно зробити все, що може піти йому на користь. Припускаю, що з цією котячою мумією не може бути зв’язано нічого особливого.
Доктор Вінчестер промовчав у відповідь. Він сидів непорушно з таким насупленим виразом обличчя, що його понурість передалася і мені, й у цьому повчальному збентеженні я почав дужче усвідомлювати незвичайність подій.
Кімната з її чудернацькою обставою давала поживу для роздумів. Там було так багато прадавніх реліквій, що вони мимоволі переносили вас у дивовижні краї й давні епохи. Велика кількість мумій і пов’язаних із муміями речей, які, здавалось, назавжди огорнув гострий аромат бітуму, спецій і живиць — «бальзамічних запахів Нарду і Черкесії», — не дозволяла забути минуле.
Певна річ, світла в кімнаті було небагато, та навіть і воно було тьмяне. Кімната була велика, з високою стелею. У ній було чимало місця для речей, котрих зазвичай у спальні не побачиш. У віддалених кутках зависли тіні моторошних форм. Велика кількість мертвих і реліквій минулого так впливала на мене, що вже не вперше ловив я себе на тому, що з острахом озираюся доокруж, наче боюся чиєїсь незримої присутності. В такі хвилини не могла мене втішити чи заспокоїти навіть присутність доктора Вінчестера і міс Трелоні.
Побачивши доглядачку Кеннеді, я відчув полегшення. Ця ділова, здібна і певна в собі молодичка аж випромінювала безпеку і спокій. Вона володіла таким почуттям здорового глузду, що воно немовби аж поширювалося довкола неї. Поки вона не прийшла, я снував різні фантазії, котрі стосувалися хворого і його оточення, а з її появою він знову став звичайним пацієнтом, кімната стала лікарняною палатою, й тіні втратили свої моторошні властивості. І тільки той химерний Єгипетський запах був незмінним. Ви можете покласти мумію в скляний футляр і герметично закрита його, щоб руйнівне повітря не проникло всередину, але вона все одно поширюватиме довкола свої пахощі. Хтось може подумати, що за чотири чи п’ять тисяч років той дух міг і вивітритися, але досвід учить нас, що ці запахи існують і їхні секрети нам не відомі…
Я отямився і рвучко випростався у кріслі. Думки поглинули мене, і я згубився в них. Здається, Єгипетський запах подіяв на мої нерви, мою пам’ять і навіть на саму волю. У цей момент до мене прийшла думка, яка була немов просвітлення. Якщо цей запах так уплинув на мене, то хіба не могло бути, що хворий, який півжиття чи навіть більше прожив у цій атмосфері, поступово, повільно, але певно вбирав його у себе, аж врешті…
Я знову поринув у роздуми. Так не годиться. Треба вжити заходів, щоб не заснути, або звільнитися від цієї думки, яка занурює мене в транс. Я проспав половину минулої ночі, а тепер не маю права заснути. Не сказавши й слова міс Трелоні, я спустився вниз і вийшов з будинку.
Незабаром я знайшов аптеку і повернувся з респіратором. Коли я дістався назад, вже була десята година. Міс Трелоні сиділа непорушно поруч із ліжком, неподалік був сержант Доу. Коли сиділка Кеннеді приєдналася до нас, ми вирішили, що вона повинна залишатися до другої години, потім її змінить міс Трелоні. Таким чином, згідно з інструкціями містера Трелоні, в кімнаті завжди будуть чоловік і жінка, а кожен із нас трохи затримуватиметься, щоб нова зміна спостерігачів не розпочинала нагляд, не дізнавшись від когось про те, що сталося під час попередньої зміни.
Я ліг на дивані в своїй кімнаті, попередньо домовившись з одним зі слуг, щоб він розбудив мене перед дванадцятою. За якийсь час я заснув.
Коли я прокинувся, мені було потрібно кілька секунд, щоб отямитися і згадати, де я перебуваю. Проте короткий сон пішов мені на користь, і я вже міг дивитись на речі тверезіше. Вмившись, я пішов у кімнату хворого. Медсестра сиділа поруч із ліжком, спокійна й уважна, а детектив розмістився у м’якому кріслі на другому кінці кімнати. Він не поворухнувся, поки я до нього не наблизився, а потім прошепотів:
— Усе гаразд, я не заснув!
«Таке кажуть лише тоді, коли заснули», — подумав я.
Коли я сказав, що його чергування скінчилося і він може спати, поки я не розбуджу його о шостій, йому, здається, стало легше. Біля дверей він обернувся і, підійшовши до мене, прошепотів:
— В мене чутливий сон, і мої пістолети будуть біля мене. Я вже не відчуватиму такої тяжкості у голові, коли вийду з цієї кімнати.