Тут я перепитав його:
— Ви кажете, що думали, ніби я був тим, у що ви стріляли? Що це було?
Сержант почухав потилицю.
— Ну ж бо, — наполягав я, — що це було?
Відповідь була тиха:
— Не знаю, сер. Мені здалося, там щось було, але що це таке чи на що схоже, я не маю найменшої гадки. Напевне, це тому, що я думав про пістолети, перш ніж заснути, і увійшов сюди ошелешений і напівсонний — сподіваюся, надалі ви пам’ятатимете про це.
Він чіплявся за цю причину так, ніби це була його остання соломинка. Мені зовсім не хотілось робити його своїм ворогом, навпаки, я хотів мати його союзником. Крім того, тінь власної вини досі висіла наді мною, тому я сказав так м’яко, як тільки міг:
— Авжеж, сержанте! Ваш порив був правильний, хоча, звісно, в напівсонному стані, в якому ви перебували, і можливо, певною мірою через той вплив, який приспав мене, занурив у каталептичний транс доглядальницю, не слід було чекати від вас, що ви зважите всі обставини. Але зараз, поки справа ще свіжа, дозвольте поглянути на те місце, де ви стояли, й те, де я сидів. Ми зможемо простежити траєкторію ваших куль.
Звичне професійне завдання, здається, одразу ж захопило його: він здавався зовсім іншою людиною, тільки-но взявся до роботи. Я попросив місіс Грант потримати джгут, підійшов і став на те місце, де він стояв, і поглянув у темряву, куди він цілився. Крісло, з якого я підвівся, стояло на тому ж місці. Я попросив його націлитися, бо хотів простежити напрямок руху кулі. Одразу ж за кріслом стояла висока інкрустована шафа. Скляні дверцята були розбиті. Я запитав:
— Це напрямок першого чи другого пострілу?
Відповідь була негайна:
— Другого, перший пішов туди!
Він обернувся трохи ліворуч, ближче до стіни, де стояв сейф, і націлився. Я прослідкував за напрямком його руки і зупинив погляд на низькому столику, де серед інших диковин стояла мумія кота, яку так не любив Сильвіо. Я взяв свічку і швидко знайшов слід від кулі; Вона розбила скляну вазочку і тацю з чорного базальту, вишукано покарбовану ієрогліфами: канавки були наповнені якоюсь зеленкуватою замазкою, а вся поверхня рівномірно відполірована.
Куля розплескалася об стіну й упала на стіл. Я підійшов до розбитої шафи. Вона була сховищем для цінних старожитностей: там зберігалися великі жуки-скарабеї із золота, агату, зеленої яшми, аметисту, ляпіс-лазурі, опалу, граніту і синьо-зеленої порцеляни. На щастя, жодної з цих речей не зачепило. Куля пройшла крізь шафу, але, крім розбитого скла, не завдала ніякої шкоди.
Я не міг не помітити особливого розташування старожитностей на полиці шафи. Всі скарабеї, персні, амулети та інші речі були розкладені овалом навколо витончено вирізьбленої золотої фігурки бога з головою яструба, коронованої диском і пір'їнами. Я відклав докладніший огляд на потім, бо моєї уваги потребували терміновіші речі. Було очевидно, що тхнуло й від цих старожитностей: через розбите скло гостро потягло прянощами, смолою і бітумом.
Все це зайняло лише кілька хвилин. Я був здивований, коли помітив, що крізь жалюзі вже цідиться досвіток. Коли я повернувся до дивана і забрав джгут у місіс Грант, вона підійшла до вікон і підняла жалюзі. Тяжко уявити собі щось похмуріше, ніж кімната в сірих світанкових сутінках. Вікна виходили на північ, тож світло, яке падало знадвору, було сіре й убоге. Електричні лампи здавалися тьмяними і сліпучими заразом, а кожна тінь була чітко окреслена. Все було жорстке, холодне і невимовно похмуре. Обличчя непритомного чоловіка на дивані здавалось жовтим, неначе віск, а лице доглядальниці набуло зеленого відтінку. Лише обличчя міс Трелоні видавалось білим, і її блідість завдавала мені болю: я боявся, ніщо в цьому світі ніколи не зможе повернути йому життя і радість.
Полегшенням для всіх стала поява доктора Вінчестера. Він був захеканий, тож поставив тільки одне питання:
— Хтось може сказати мені, як завдали цієї рани?
Всі похитали головами, тож він замовк і взявся до своїх обов’язків. Він не заговорив, поки усі артерії не були перев’язані, а рани перебинтовані, якщо не брати до уваги тих кількох разів, коли він просив, щоб йому щось подали чи підтримали. Обробивши рани, він звернувся до міс Трелоні:
— Що сталося з доглядальницею Кеннеді?
Вона одразу ж відповіла:
— Не знаю. Я побачила її точнісінько в такому ж стані, як і зараз, коли зайшла в кімнату о пів на третю. Ми не чіпали її і не міняли її положення. Вона так і не прокинулася. Навіть постріли сержанта Доу не розбудили її.