Сержант Доу відбув у Скотланд-Ярд, щоб відрапортувати про події минулої ночі, а потім у місцевий відділок, щоб домовитися про прибуття його колеги Райта, як це було домовлено зі старшим офіцером Доланом. Коли він повернувся, стало зрозуміло, що йому добряче дісталося за постріли в кімнаті хворого. Його зауваження трохи просвітили мене у цьому питанні:
— Хороший характер все-таки чогось вартий, сер, хай що там кажуть. Бачите! Я й досі маю дозвіл на використання зброї.
Той день був довгий і напружений. До вечора сиділці Кеннеді стало настільки краще, що у неї зовсім зникла задерев’янілість кінцівок. Дихала вона спокійно і рівно, але повіки вже заплющилися, і на обличчі з’явився пасивний сонний вираз.
До настання вечора доктор Вінчестер привів іще двох сиділок: одна з них повинна була залишатися з Кеннеді, друга — розділити час спостереження з міс Трелоні, яка наполягала на тому, щоб особисто залишатися з батьком. Готуючись до чергування, вона поспала кілька годин по обіді.
Порадившись між собою, ми встановили порядок чергувань у кімнаті містера Трелоні. Місіс Грант повинна була залишатися біля пацієнта до дванадцятої, після чого її заступить міс Трелоні. Нова сиділка мала перебувати в кімнаті міс Трелоні й відвідувати спальню хворого що п’ятнадцять хвилин. Лікар залишався до дванадцятої, тоді його заступав я. Один із детективів повинен залишатись поруч із кімнатою цілу ніч і періодично навідуватися до неї. В такий спосіб спостерігачі перебували б під наглядом, і повторення подій минулої ночі, коли обидва вартові були виснажені, можна було уникнути.
Коли сонце сіло, дивна і похмура тривога охопила всіх нас; кожен по-своєму готувався до чергування. Лікар Вінчестер сказав мені, що й собі купить респіратор. Ця ідея так йому сподобалась, що я переконав і міс Трелоні надіти респіратор, коли прийде її черга вартувати.
Й от настала ніч.
Розділ V
Додаткові інструкції
Вийшовши зі своєї кімнати о пів на дванадцяту, я побачив, що у палаті хворого все гаразд. Нова доглядальниця, строга, акуратна й уважна, сиділа в кріслі коло ліжка. Трохи оддалік, між ліжком і сейфом, сидів доктор Вінчестер у респіраторі, який затуляв рота й носа, він мав у ньому дивний і майже кумедний вигляд. Стоячи в дверях і роздивляючись їх, я почув тихий шум і, обернувшись, побачив нового детектива: він кивнув, приклав палець до губ і тихо відійшов. Поки що жодного спостерігача не зморив сон.
Я сів на стілець у коридорі поруч із дверима. Наразі я не бачив потреби ризикувати і знову потрапити під вплив того прикрого запаху. Певна річ, мої думки крутилися довкола головних подій минулого дня і ночі, та я вже не губився у сум’ятті думок, як це було попередньої ночі. Відчуття реальності не покидало мене, я відчував себе справжнім охоронцем.
Здавалося, минуло небагато часу, аж двері відчинилися і з кімнати вийшов доктор Вінчестер. Він зняв респіратор, вивернув його й обережно понюхав.
— Я вже йду, — сказав він, — і повернуся рано-вранці, якщо, звісно, по мене не пошлють раніше. Але сьогодні все, здається, добре.
Потім з’явився сержант Доу, він тихо увійшов до кімнати і зайняв місце, яке звільнив лікар. Я був у коридорі, але що кілька хвилин зазирав до кімнати. Це була радше формальність, адже кімната була настільки темною, що важко було щось розгледіти. Десь опівночі міс Трелоні вийшла зі свого покою. Перш ніж зайти до батька, вона завітала до кімнати, де перебувала сиділка Кеннеді. За декілька хвилин вона вийшла і, здається, повеселіла.
Респіратор був у неї в руці, та, надіваючи його, вона поцікавилась, чи не сталося чогось, поки вона спала. Я відповів пошепки (сьогодні ввечері в будинку ніхто не говорив голосно), що все гаразд. Тоді вона одягнула свій респіратор, а я свій, і ми увійшли до кімнати. Детектив і доглядальниця підвелися, й ми сіли на їхні місця. Сержант Доу вийшов останнім і зачинив по собі двері, як ми й домовилися.
Якусь часину я сидів спокійно, та серце моє калатало. В кімнаті стояв напівморок. Бліде світло від лампи відбивалося білим колом на високій стелі, та навіть воно лише підкреслювало чорноту тіней, і вони ніби почали жити власним життям. Спати мені не хотілося, і щоразу, як я підходив, щоб поглянути на пацієнта, видно було, що міс Трелоні теж була насторожі. Кожні чверть години один чи другий полісмен заглядав через прохилені двері, й щоразу ми обоє бурмотіли крізь маски: «Все гаразд».
Минали години, темрява знай густішала. Світло на стелі вже здавалося не таким яскравим, зелений край абажура на лампі став більш схожим на маорійський нефрит, ніж на смарагд. Нічні звуки і сяєво зір у вікні лише посилювали похмурість і таємничість тієї темряви, що стояла у кімнаті.