Ми мали б посміятися, але нам було не до сміху. Я не міг дивитися на обличчя міс Трелоні та сміятися: на ньому відбився біль, який був підтвердженням нав’язливої думки. Тієї миті мені здалося, ніби і в моїй свідомості зародилася глибока темна підозра, в якій я сам собі не зважився б зізнатися.
Розділ VI
Підозри
Першою опанувала себе міс Трелоні. Вона з гідністю мовила:
— Дуже добре, місіс Грант, нехай ідуть! Сьогодні ж заплатіть їм місячну платню. Досі вони були дуже добрими слугами, а йдуть від нас із поважної причини. Не слід очікувати надмірної відданості від тих, кого опанував страх. Ті, що залишаються, надалі повинні отримувати подвійну платню, і прошу негайно прислати їх до мене.
Місіс Грант кипіла від обурення: вся її натура економки збунтувалася проти такої великодушності до непокірної прислуги.
— Вони не заслуговують на це, міс, нехай собі йдуть без платні. Ніколи в житті я ще не бачила, щоб до слуг ставилися так гарно, їм тут було, як у короля при дворі. А тільки-но якась біда — відразу тікати! Це просто жахіття, ось що це!
Міс Трелоні лагідно заспокоїла її, й місіс Грант пішла. Невдовзі вона повернулася, аби запитати, чи не бажає хазяйка, щоб вона найняла нових слуг чи принаймні спробувала це зробити.
— Ви ж знаєте, мем, — провадила вона, — коли страх поселився в кімнатах слуг, то позбутися його практично неможливо. Слуги прийдуть, але підуть вони так само швидко — втримати їх неможливо. Вони просто не залишаться, якщо ж примусимо їх відпрацювати місяць перед звільненням, вони влаштують вам таке життя, що ви кожну хвилину будете жаліти про те, що їх залишили.
Коли міс Трелоні заговорила, в її голосі не було ні роздратованості, ні обурення.
— Думаю, місіс Грант, ми ліпше спробуємо обійтися тими, що зосталися. Поки мій дорогий батько хворий, гостей у нас не буде, отже обслуговувати потрібно буде тільки трьох. Якщо тих, хто бажає залишитися, недостатньо, я б найняла лише кількох слуг, щоб допомогти їм у роботі. Припускаю, буде нескладно найняти кількох служниць, можливо, тих, кого ви вже знаєте. І, будь ласка, майте на увазі, ті, кого ви наймете, й ті, хто залишається, повинні отримувати однакову платню. Звичайно, місіс Грант, ви розумієте, що я не вважаю вас прислугою, але правило подвійної зарплатні стосується і вас.
З цими словами вона простягнула свою прегарну руку, а економка поцілувала її. Я не міг не захоплюватися її великодушністю в ставленні до слуг і подумки погодився із зауваженням місіс Грант, яке вона виголосила, покидаючи кімнату:
— Не дивно, що цей будинок схожий на королівський двір, адже господиня його — принцеса!
«Принцеса»! Немов спалах, постав переді мною той епізод, коли я вперше побачив міс Трелоні на балу в Белгрейв-сквер. Королівська фігура! Висока, струнка, гнучка, в сукні з якогось тонкого чорного матеріалу з золотистим відблиском. Її коси вінчала старовинна єгипетська прикраса: мініатюрний кришталевий диск, обрамлений плюмажами із ляпіс-лазурі. На її зап’ясті був широкий браслет античної роботи у вигляді пари розгорнутих крил, зроблених із золота, а пір’їни — з дорогоцінного каміння. Тоді вона мене трохи лякала, й лише на пікніку біля річки я збагнув, наскільки вона добра і ніжна дівчина.
Якийсь час вона сиділа, роблячи якісь нотатки, а потім звеліла погукати слуг, які не покинули роботи. Я вирішив, що їй буде краще поговорити з ними наодинці, й вийшов. Коли я повернувся, в її очах блищали сльози.
По обіді до кабінету ввійшов сержант Доу. Зачинивши обережно двері, він уважно обвів поглядом кімнату, переконався, що ми самі, й підійшов до мене.
— В чому справа? — спитав я. — Ви хочете поговорити зі мною?
— Так, сер! Я можу розраховувати на повну конфіденційність?
— Певна річ, можете. Гадаю, ми обидва хочемо віддати усі сили для блага міс Трелоні та її батька.
Він завагався.
— Звичайно, вам відомо, — урешті сказав він, — що я повинен виконувати свої обов’язки, і гадаю, ви знаєте мене достатньо, щоб не сумніватись в тому, що я це зроблю. Я полісмен, детектив, і мій обов’язок — встановити істину і нікого не прикривати, нікого не боятися. Тож я хочу поговорити з вами наодинці, маючи на оці тільки мій обов’язок перед Скотланд-Ярдом.
— Ну звісно, звісно! — відповів я, і серце моє стрепенулося. — Будьте зі мною повністю відверті, я запевняю вас у конфіденційності цієї розмови.
— Дякую вам, сер. Про те, що я збираюся сказати, не повинен дізнатися ніхто, крім вас. Ні сама міс Трелоні, ні навіть містер Трелоні, коли він одужає.