Він замовк, наче йому затулили рота. Ми чекали. Він продовжив розповідь із якоюсь новою для нього обережністю, ніби бажаючи випередити будь-які наші питання:
— Мені не дозволено розводитися про своє доручення. Я зобов’язаний зберігати повну секретність.
Він замовк, і на його обличчі з’явилося збентеження. Раптом він сказав:
— Ви певні, міс Трелоні, що ваш батько справді не в змозі зустрітись зі мною сьогодні?
У відповідь на її обличчі відбився подив. Але одразу ж зник. Вона встала, кажучи голосом, у якому відчувалась одночасно і гідність, і ввічливість:
— Ходімо, й ви самі побачите!
Й попрямувала до батькової кімнати.
Містер Корбек увійшов у кімнату хворого так, ніби добре її знав. За поведінкою людей можна безпомилково визначити, чи потрапили вони в нову для себе обстановку. Навіть палко бажаючи побачити свого друга, він окинув швидким поглядом кімнату, немов для нього вона була знайомим місцем. Потім усю його увагу привернуло ліжко. Я уважно спостерігав за ним, бо відчував, що від цього чоловіка залежить вирішення тої дивної справи, в яку ми всі вплутані.
Коли містер Корбек глянув на свого друга, на його виду проступив безмежний жаль. Сон не пом’якшив обличчя містера Трелоні, але це ще більше підкреслювало його безсилля. Для нас це видовище вже стало звичним, та зараз, у присутності містера Корбека, ми знову це відчули. Обличчя його спохмурніло: зник весь жаль, а на його місці з’явився жорсткий і невблаганний погляд, який не передбачав нічого хорошого для того, хто став причиною цієї величної поразки. На зміну лютому погляду прийшла рішучість, вулканічна енергія цього чоловіка націлилася на якусь певну мету. Він озирнувся на нас, його погляд впав на доглядальницю, і він звів брови. Вона помітила цей погляд і допитливо втупилася в міс Трелоні, а та кивнула. Сиділка тихо вийшла з кімнати, зачинивши по собі двері. Містер Корбек подивився спершу на мене, тоді, згадавши про ввічливість, звернувся до міс Трелоні:
— Розкажіть мені, як це сталося!
Міс Трелоні дала мені знак, і я розказав усе, що знав. Здавалось, протягом усього цього часу він і не поворухнувся, але його обличчя стало твердим і владним. Коли я згадав про візит містера Марвіна, його погляд просвітлів. Помітивши його інтерес до справи, я зупинився докладніше на деталях розмови, і він сказав:
— Чудово! Тепер я знаю, що повинен робити!
— Що ви маєте на увазі? — запитав я.
Його відповідь підтвердила мої побоювання.
— Трелоні знає, що робить. В усьому, що він робив, була певна мета, і ми не повинні втручатися. Він очікував на це і захистив себе зусібіч.
— Не зусібіч! — енергійно заперечив я, — Десь було слабке місце, а то він не лежав би тут у такому стані!
Його незворушність мене здивувала. Я очікував, що він відчує серйозний аргумент у моїх словах, але вони його не зачепили — посмішка промайнула на його смаглявому обличчі, коли він відповідав мені:
— Це ще не кінець! Трелоні недаремно себе захистив: певне, чекав на це.
— Ви знаєте, на що він чекав? — запитала міс Трелоні.
Відповідь прийшла відразу:
— Ні! Я не знаю. Але припускаю…
Він раптом замовк.
— Що припускаєте?
На його обличчі знову з’явився твердий і владний вираз, та голос звучав м’яко і ввічливо:
— Повірте, я зробив би все, щоб полегшити вашу турботу. Але тут інший обов’язок.
— Який?
— Мовчати! — відрубав він.
Кілька хвилин стояла тиша. Першою мовчанку порушила міс Трелоні. Я побачив, як надія зблиснула в її очах, та вона опанувала себе.
— Що це за термінова справа, задля якої ви хотіли мене бачити, знаючи, що батько… не в змозі зустрітися з вами?
Містер Корбек аж здригнувся від подиву, який заступив його залізну незворушність, і ця зміна була схожа на пантоміму, та потім комічність замінилася трагічною серйозністю.
— Боже ж ти мій! — вигукнув він і люто вдарив кулаком по спинці стільця.
Його брови насупилися.
— Я зовсім забув! — провадив він. — Яка втрата! І саме зараз! Якраз у момент успіху! Він лежить тут безпомічний, а я повинен тримати язик за зубами!
— В чому справа? О, прошу, скажіть нам! — вигукнула бідолашна дівчина. — Я так переживаю за свого сердешного батька! Невже якась нова біда? Те, що ви кажете, знову мене тривожить!
Він підвівся на повний зріст.
— На жаль, не можу, не смію щось вам сказати. Це його таємниця, — він показав на ліжко. — І все ж… і все ж таки я прийшов за його порадою, настановою, його підтримкою. А він лежить тут безпомічний… А час летить! І скоро може бути запізно!