— Що таке? Що таке? — з тривогою запитала міс Трелоні.— О, говоріть! Скажіть що-небудь! Ця тривога, цей жах і таємничість мене вбивають!
З великим зусиллям містер Корбек узяв себе в руки.
— Я не можу розповісти вам деталі, але в мене була велика втрата. Моя місія, на яку я витратив три роки, була успішною. Я знайшов усе, що шукав, і безпечно привіз сюди. Для вашого батька то були неоціненні скарби. Прокинувшись уранці, я побачив, що їх украли. Вкрали у якийсь дивний спосіб. Жодна душа в Лондоні не знала, що я прибуваю. Ніхто не знав, що було у моїй пошарпаній валізці. В моїй кімнаті були одні двері, які я замкнув на ключ і на засув. Кімната на п’ятому поверсі, тож вікном залізти було неможливо. Крім того, я зачинив вікно на защіпку. Вранці виявилося, що до засувів ніхто й не доторкнувся… і все ж валіза була порожня! Лампи зникли!.. Ну от, проговорився! Я їздив до Єгипту за дорученням містера Трелоні — треба було розшукати набір стародавніх світильників. І я знайшов їх. Привіз. А тепер!..
Він одвернувся. Навіть його залізна натура не витримала зворушення. Міс Трелоні підійшла і поклала йому долоню на плече. Я з подивом глянув на неї. Вона випросталася, її очі сяяли, кожен її нерв і кожна клітина випромінювали енергію. Коли вона заговорила, її голос був рішучий і впевнений.
— Ми повинні діяти! Потрібно знайти ті світильники. Містере Росс, ви адвокат. У нас є один із найкращих лондонських детективів. Потрібно розпочинати пошуки!
Її ентузіазм запалив містера Корбека.
— Добре! — сказав він, імпульсивно вхопивши її за руку. — Ви гідна дочка свого батька! — І коли я вже рушив до дверей, аби привести сержанта Доу: — Хвилинку, містере Росс! Ви маєте зрозуміти: детектив не повинен знати, що світильники були об’єктами довгих пошуків. Я мушу описати йому ті лампи, надто ж одну з них, бо вона зроблена із золота, і я боюся, що, не маючи гадки про її історичну цінність, злодій може переплавити її. Я б радо заплатив у десять, у сотню, в тисячу разів більше, ніж коштує саме золото, аби лиш його не знищили. Я розкажу йому тільки те, що потрібно. Тому прошу, дозвольте мені відповідати на всі його запитання.
Ми обоє ствердно кивнули. А я сказав:
— До речі, якщо буде потрібно тримати справу в таємниці, то варто було б запросити приватного детектива. Якщо справа дійде до Скотланд-Ярду, то секрет зберегти буде неможливо. Я розпитаю сержанта Доу про це. Якщо я промовчу, то це буде означати, що він береться до цієї справи.
Містер Корбек одразу відповів:
— Головне — таємниця. Боюся, світильники вже знищили.
На моє превелике здивування міс Трелоні негайно відповіла тихим, але рішучим голосом:
— Жодного з них не знищать!
Містер Корбек здивовано усміхнувся.
— Святі небеса, звідки ж вам про це знати? — запитав він.
Її відповідь була ще менш зрозумілою:
— Не знаю, звідки мені це відомо, але я знаю це. Я відчуваю це в собі, це ніби певність, яка була зі мною все життя!
Розділ VIII
Знайдені світильники
Сержант Доу спершу трохи сумнівався, але врешті-решт погодився дати приватну консультацію у справі, яку йому могли б запропонувати. Він додав, що я повинен пам’ятати: він погодився лише на консультацію, бо якщо дійде до конкретних дій, йому доведеться звернутися до начальства. Отак домовившись, я пішов погукати міс Трелоні й містера Корбека. Ми вийшли з кімнати, а сиділка Кеннеді зайняла своє місце біля ліжка.
Я не міг не захоплюватися тою обережною і холоднокровною точністю, з якою містер Корбек розповідав про свою справу. Він, здавалось, нічого не втаїв і все ж таки дуже скупо змалював украдені світильники.
Не надто наголошуючи на таємничості справи, він, здавалося б, дивився на неї як на звичайну готельну крадіжку. «Справді,— подумав я, — цей чоловік опанував мистецтво східних базарів і за допомогою західного інтелекту перевершив своїх учителів!» Він чітко виклав усе детективу, який після коротких роздумів запитав:
— Тигель чи терези? Ось у чому заковика.
— Що це означає? — насторожившись, запитав містер Корбек.
— Старий вираз злодіїв із Бірмінгему. Мені здавалося, що зараз кожен знає цей вислів. За давнини у Брумі було багато дрібних ювелірних крамничок, тож їхні власники скуповували коштовні метали чи не в кожного перехожого. Якщо клієнт хотів переплавити крадене золото, то ціну визначав ювелір, якщо ж ні, то золото оплачувалося за стандартними цінами. Так воно й зараз. Коли ми шукаємо вкрадені годинники, то часто перевіряємо ці майстерні, та в них годі що-небудь знайти. Тут багато залежатиме від того, чи злодій хороша людина, — так вони називають того, хто знає свою справу. Першокласний шахрай знатиме, що сама річ варта більше, ніж метал, з якого вона зроблена, тож продасть її тому, хто зможе перепродати її за кордон, в Америку чи у Францію, наприклад. До речі, хтось крім вас міг би ідентифікувати ті світильники?