Я ствердно кивнув. Містер Корбек підскочив і з характерною для нього імпульсивністю потиснув руку кожному з нас.
— Домовились! — сказав він. — Я усвідомлюю всю честь вашої довіри і зі свого боку обіцяю, якщо побачу, що мій обов’язок перед волею містера Трелоні і його власні інтереси дозволять моїм вустам розповісти про його справи, то я говоритиму зовсім вільно.
Я детально розповів про все, що сталося відтоді, як мене збудив стукіт у мої двері на Джермін-стріт. Я не сказав лише про свої почуття до міс Трелоні, а також про свої розмови з сержантом Доу, які самі по собі були приватними і в будь-якому разі вимагали мовчання. Затамувавши подих, містер Корбек слідкував за моїми словами. Деколи він підводився і збуджено крокував по кімнаті, а потім знову сідав. Деколи йому хотілося щось сказати, але він стримувався. Гадаю, розповідь допомогла й мені скласти власну думку, бо коли я говорив, усе вимальовувалося набагато чіткіше. Більш і менш важливі події вишикувалися у правильному порядку. Вся історія набула чіткості, невідома була тільки її причина — тепер вона здавалася ще таємничішою, ніж раніше. Виокремлені факти, сумніви, підозри, припущення створили переконливу цілісність, у цьому й була перевага тієї розповіді.
Очевидно було, що вона переконала містера Корбека. Він не почав нічого пояснювати чи уникати, але одразу перейшов до справи і заговорив безстрашно, як справжній мужчина:
— Це все вирішує! Тут діє якась сила, котра потребує особливої уваги. Якщо ми будемо й далі блукати в темряві, то лише станемо перешкодою один для одного і зруйнуємо той результат, якого кожен із нас міг би досягнути поодинці. Мені здається, що перш за все ми повинні розбудити містера Трелоні з неприродного сну. А те, що його можна розбудити, зрозуміло — адже доглядальниця отямилася від каталептичного трансу, хоча цей сон може завдати і великої шкоди! Проте ми повинні ризикнути. Днем більше, днем менше — загалом це нічого не змінить. Зараз уже пізно, а завтра перед нами постане завдання, яке вимагатиме свіжих сил. Ви, лікарю, хочете спати, припускаю, у вас є й інші справи на завтра. Щодо вас, містере Росс, то як я розумію, сьогодні вночі ви чергуватимете в кімнаті хворого. Я дістану книжку, яка допоможе вам збути цей час. Піду пошукаю її в бібліотеці. Я взнав, де вона, коли востаннє був тут, і не думаю, що містер Трелоні користувався нею після того. Він давним-давно вичитав у ній усе, що було для нього цікаве. Але вам вона необхідна чи принаймні допоможе у тому, щоб зрозуміти деякі речі, про які я розкажу пізніше. Ви зможете розповісти доктору Вінчестеру про все, що здатне йому допомогти. Бо, як я розумію, незабаром у кожного з нас буде своє завдання і своя місія в цій справі. Вам не потрібно читати всю книжку, а тільки те, що стосується нашої справи. Прочитайте передмову і два-три розділи, які я вам покажу.
Він сердечно потиснув руку доктору Вінчестеру і попрямував у бібліотеку. Поки його не було, я поринув у роздуми. Світ довкола здавався мені безмежно великим. Єдине місце, яке мене цікавило, було схоже на крихітну цятку в пустелі. Довкола неї були тільки темрява і небезпека, яка загрожувала зусібіч.
А в центрі нашої маленької оази була прегарна молода істота, задля якої варто жити і вмерти!..
Містер Корбек повернувся з книжкою, він одразу знайшов її там, де бачив три роки тому. Вклавши у неї кілька паперових закладок, він позначив місця, які я повинен був прочитати, і віддав її в мої руки зі словами:
— Це те, що здивувало містера Трелоні, здивувало мене, коли я прочитав її, тож і для вас воно буде цікаве.
Біля дверей він зупинився і промовив:
— Хочу забрати назад свої слова про детектива. Він хороша людина. Те, що ви розказали про нього, виставляє його в новому світлі. А найкращим доказом цьому є те, що я зможу спокійно заснути і залишити світильники під його наглядом!
Коли він пішов, я взяв книжку, надів респіратора і рушив до кімнати хворого.