Напевне, все це здається вам нудним, але я повинен був це пояснити, щоб ви зрозуміли те, що сталося в минулому. Спливло багато часу після мого повернення з мумією цариці Тери, перш ніж містер Трелоні знову заговорив зі мною на цю тему. Він декілька разів був у Єгипті, деколи зі мною, деколи сам, але увесь цей час, майже шістнадцять років, жодного разу не згадував про цю справу.
Якось рано-вранці він поспіхом послав по мене — я тоді працював над рукописами в Британському музеї і жив на Гарт-стріт. Коли я прийшов, він увесь тремтів від хвилювання. Я не бачив його в такому запалі відтоді, як він отримав звістку про смерть дружини. Він одразу ж повів мене в свою кімнату. Жалюзі були опущені, а штори запнуті, й жоден промінчик світла не проникав усередину. Звичне світло в кімнаті було вимкнене, але в одному кінці кімнати було багато потужних електричних ламп. Невеликий столик із червоного залізняку, на якому стояла семигранна шкатулка, був висунутий на середину кімнати. Скринька немовби аж світилася зсередини. «Що ви про це думаєте?» — запитав містер Трелоні.— «Скринька схожа на коштовний камінь, — відповів я. — Її можна навіть назвати „чарівною скринькою мага“, вона здається майже живою». — «А знаєте, чому вам так здається?» — «Напевне, через світло?» — «Певна річ, через світло, — відповів він, — але скоріше через розміщення світла». З цими словами він увімкнув звичне світло в кімнаті й вимкнув потужніші лампи. Ефект був дивовижним: за мить шкатулка втратила увесь свій блиск. «Ви помічаєте щось особливе у розташуванні світильників?» — запитав він. — «Ні!» — «Вони повторюють форму зірок Ковша, як і зірки у рубіні!» Це твердження здалось мені доволі переконливим. Не знаю чому, хіба може через таку велику кількість дивних асоціацій з мумією і всім пов’язаним із нею, але кожне нове відкриття надихало.
Я слухав пояснення Трелоні: «Усі шістнадцять років я безперестанку думаю про ту пригоду і намагаюся знайти ключ до таємниць, з якими ми зіткнулися, але жодного разу не наближався до розгадки. Мені здається, вона прийшла до мене уві сні, бо цієї ночі я прокинувся схвильований. Я вискочив з ліжка з рішучим наміром діяти, ще до того як усвідомив, що саме хочу робити. Тоді раптово все прояснилося. У написах на стінах гробниці були вказівки на сім зірок, які утворюють Ківш, а ще не раз підкреслювалось значення півночі. Такі ж символи повторювались і стосовно „чарівної скриньки“, як ми її назвали. Ми вже помітили ті особливі прозорі місця в камені. Якщо пригадуєте, ієрогліфічні написи розповідали, що самоцвіт походить із серцевини метеорита, з якого й була зроблена скринька. Могло бути, як мені здавалось, що світло семи зірок, падаючи з правого боку, мало якийсь вплив на скриньку чи на те, що всередині неї. Я підняв жалюзі й визирнув у вікно: Ківш був високо в небі, а всі його зірки і Полярна зоря висіли прямісінько навпроти вікна. Я підсунув стіл зі скринькою на світло і пересував її, поки напівпрозорі місця не повторили малюнок зірок у небі. Раптом скринька замерехтіла. Я чекав і чекав, але небо захмарилося, і світіння згасло. Тому я дістав шнури і лампи — ви ж знаєте, як часто я використовую їх у експериментах — і спробував, як впливатиме на скриньку електричне світло.
В мене пішло трохи часу на те, щоб розмістити правильно лампи, та щойно я це зробив, вся скринька засяяла. Проте просунутися далі мені не вдавалося. Було очевидно, що чогось бракує. Раптом я зрозумів, що як світло діє з таким ефектом, то в гробниці мало б бути якесь джерело світла, адже в печеру не досягало зоряне сяйво. І тоді все стало ясно. Я поставив чарівну скриньку на столик із червоного залізняка (на його поверхні була вирізана виямка для неї) і зразу помітив, що дивні виступи, акуратно вирізані в камені, відповідають зіркам у сузір’ї — значить, вони призначені для світильників. „Еврика! — викрикнув я. — Все, що нам тепер потрібно, це світильники!“»
Я спробував розмістити електричні лампи на виступи чи хоча б поруч із ними. Але камінь не світився. В мені зростала впевненість, що для цього існують особливі світильники. Якби ми їх знайшли, то ще більше наблизились би до розв’язання таємниці. «Але що зі світильниками? — запитав я. — Де вони? Як їх нам знайти? І як упізнати їх, коли знайдемо? А що…» — Він швидко мене перебив: «Не все одразу! — зауважив він спокійно. — Де ці світильники? Я скажу вам: у гробниці!» — «В гробниці! — повторив я ошелешено. — Ми з вами самі обшукали це місце вздовж і впоперек, але там не було і сліду світильників». Поки я говорив, він розмотав якісь великі сувої паперу, котрі приніс зі своєї кімнати, розстелив їх на великому столі і притиснув краї книжками. Я одразу їх упізнав: це були точні копії наших перших рукописів з написами із гробниці. Коли ми все підготували, він повернувся до мене і повільно сказав: «Пам’ятаєте, як, досліджуючи поховання, ми дивувалися відсутності однієї деталі, яку зазвичай знаходять у таких місцях?» — «Так! Там не було сердаба!»