— Напевне, мені варто встати. Коли Маргарет повернеться, передайте їй особисто, що зі мною все гаразд. Так вона уникне потрясіння! І скажіть Корбеку, що я побачуся з ним, тільки-но зможу. Я хочу подивитись на ці світильники і все про них почути!
Я був у захваті від його ставлення до мене — в ньому були помітні родинні почуття. Я поспішив виконати його побажання, та насилу я підійшов до дверей, як він зупинив мене:
— Містере Росс!
Мені не сподобалось його звернення «містер». Знаючи про мою дружбу з його дочкою, він вже називав мене Малкольмом, а це очевидне повернення до формальності не лише завдало болю, а й налякало мене. Напевне, це стосувалось Маргарет. Подумки я назвав її «Маргарет», а не «міс Трелоні», коли виникла небезпека її втратити. Тепер я розумію, що був рішуче настроєний боротись за неї. Я обернувся. Містер Трелоні, проникливий знавець людей, здавалось, прочитав мою думку, його суворе обличчя пом’якшало, й він сказав:
— Присядьте на хвилину, краще обговорити все зараз, ніж відкладати на потім. Ми з вами чоловіки; те, що стосується моєї дочки, — новина для мене і дуже несподівана, тому я хочу дізнатись про це детальніше. Майте на увазі, я не заперечую, але як батько я маю обов’язки щодо неї. Я… — він не знав, як почати, — я припускаю, що ви маєте намір згодом попросити її руки?
Моя відповідь була негайна:
— Саме так! Твердий і непорушний намір. Я хотів зустрітися з вами — звісно, трохи згодом, — і запитати, чи можу я поговорити з нею на цю тему. Події зблизили нас набагато швидше, ніж я насмілювався сподіватися, але мій намір непохитний і міцнішає з кожною годиною, яка минула відтоді.
Після паузи містер Трелоні сказав:
— Маю надію, Малкольме Росс, — повернення до більш дружнього звернення підбадьорило мене, — ви поки що не виголошували жодних заяв моїй дочці?
— Не на словах, сер.
Прихована суть моєї фрази вразила мене навіть не своїм гумором, а тим, яку серйозну і добру посмішку вона викликала на обличчі батька. В його коментарі прозвучав добродушний сарказм:
— Не на словах! Це небезпечно! Адже в словах вона могла засумніватись чи навіть не повірити їм!
Я відчув, як усе моє обличчя почервоніло, й сказав:
— Обов’язок делікатності у її беззахисній позиції, повага до її батька — тоді я ще не знав вас особисто, сер, — обмежували мене. Але навіть якби не було цих перешкод, я все одно не наважився відкрити їй свої почуття в момент такого горя і тривоги. Містере Трелоні, клянуся словом честі, зараз ми з вашою дочкою лише друзі й нічого більше!
Він сердечно потиснув мої руки. Тоді великодушно додав:
— Я задоволений, Малкольме Росс. Певна річ, до того часу, поки я її не побачу і не дам вам свого дозволу, ви не робитимете жодних заяв моїй дочці… на словах! — додав він із поблажливою посмішкою. Але його обличчя знову посуворішало, коли він продовжив: — Час не чекає, і я повинен обдумати термінові й незвичні справи. Інакше мені не слід було починати обговорювати влаштування життєвого шляху моєї дочки і її щастя з зовсім новим другом, — в голосі його прозвучала гідність і гордість, які справили на мене велике враження.
— Я поважатиму ваші побажання, сер! — сказав я, відчиняючи двері. Я чув, як він замкнув їх за мною на ключ.
Коли я сказав містеру Корбеку, що містер Трелоні повністю одужав, він затанцював на радощах. Тоді раптом зупинився і попросив мене не робити поспішних висновків про всі події, коли я надалі говоритиму про світильники чи про перше сходження у гробницю. Я погодився. Я знав, хоча й не зовсім розумів чому, що містер Трелоні був особливою людиною. Виявляючи стриманість, неможливо помилитися. Стриманість — це та риса, яку завжди поважає сильна людина.
Домівчани по-різному зустріли звістку про одужання містера Трелоні. Місіс Грант розплакалася від надміру емоцій і запитала, чи не може вона зробити щось особисто в підготовці будинку для «хазяїна», як вона його завжди називала. Обличчя сиділки витягнулось: її позбавили цікавого хворого. Але це тривало недовго, і вона зраділа, що біда минулася.
Я покликав сержанта Доу в кабінет, щоб оголосити йому новину наодинці. Навіть він здивувався, коли я розповів йому, як прокинувся містер Трелоні. А я був здивований, коли почув його перші слова:
— І як він пояснив перший напад? Бо коли стався другий, він був непритомний.
Про напад я й не думав.
— Знаєте, мені не спало на думку запитати його! — відказав я.
Детектив, здається, й не здивувався з такої відповіді. Професійний інстинкт у цій людині був настільки сильний, що, здавалося, панував над усіма іншими почуттями.