— Саме так я і думав.
— Добре, юначе, все правильно. Ми з Маргарет розмовляли, й мені відомі її бажання, — він простягнув мені руку, я потиснув її, поцілував Маргарет, яка підсунула свій стілець ближче до мого, щоб ми могли триматись за руки під час розмови.
Він продовжив із деяким ваганням — переживанням це було складно назвати, — ваганням, яке було для мене новим.
— Ви знаєте всю цю історію про мумію й, напевне, здогадуєтеся про мої теорії. Так чи так, а детально пояснити я зможу їх тільки згодом, якщо постане така потреба. Ось про що я б хотів із вами порадитися: ми з Маргарет не погоджуємось в одному питанні. Я збираюсь провести експеримент, який стане завершенням моєї двадцятирічної праці. Завдяки цьому ми зможемо дізнатись про речі, які були приховані упродовж цілих тисячоліть. Я не хочу, щоб моя дочка брала в ньому участь, адже не можу заплющувати очі на той факт, що він може нести небезпеку — велику небезпеку невідомого походження. Що ж до мене, я готовий піти на будь-який ризик, адже це може принести користь науці, історії і філософії. Але я не бажаю піддавати такому ризику свою дочку. Її життя надто дороге, щоб ставитися до неї так легковажно, особливо тепер, коли вона стоїть на порозі свого щастя. Я не хочу, щоб вона загинула, як її мати…
Він замовк і затулив обличчя руками. Маргарет одразу ж опинилась поруч із ним, почала обнімати і втішати його. А потім сказала:
— Батьку! Мама не вимагала залишитися з нею навіть тоді, коли ти хотів вирушити в ту подорож у Єгипет, повну невідомих небезпек, хоча країна була охоплена війною. Ти розказав мені, що вона благословила тебе на пошуки, хоча й усвідомлювала, яка тобі загрожує небезпека, і боялася, й ось тобі доказ! — вона простягнула до нього своє зап’ястя з родимою плямою. — А тепер дочка своєї матері робить так, як на її місці зробила б мати!
Тоді обернулася до мене:
— Малкольме, ти знаєш, що я тебе люблю! Але любов — це довіра, і ти повинен довіряти мені й у небезпеці, і в радості. Ми з тобою повинні стояти поруч із батьком перед цією невідомою небезпекою. Разом ми її подолаємо, або разом програємо і разом помремо. Таке моє побажання, моє перше побажання до мого майбутнього чоловіка!
Вона була схожа на королеву, яка опускалась до благань. Моя любов до неї зростала. Я став поруч із нею, взяв її руку і сказав:
— Містере Трелоні! В цьому ми з Маргарет згодні!
Він узяв нас за руки і міцно їх стиснув, а потім мовив:
— Так зробила б її мати!
Містер Корбек і доктор Вінчестер прибули в точно призначений час і приєдналися до нас у бібліотеці. Незважаючи на моє надзвичайне щастя, я відчував, що наша зустріч буде дуже серйозною, адже не міг забути про ті дивні події, які сталися в домі.
Ми поставили наші крісла довкола містера Трелоні, який зайняв місце у великому кріслі поруч із вікном. Маргарет сиділа о праву руч від нього, а я поряд із нею; містер Корбек розмістився ліворуч, а доктор Вінчестер — навпроти. Після короткого мовчання містер Трелоні сказав містеру Корбеку:
— Ви розповіли доктору Вінчестеру про все, що сталося досі?
— Так, — відказав він.
— А я поділився з Маргарет, отже тепер ми всі знаємо про все! — мовив містер Трелоні. Потім обернувся до лікаря й запитав: — Чи правильно я вважаю, що ви, знаючи все, що відомо нам, хочете взяти участь у нашому експерименті?
Відповідь лікаря була пряма і безкомпромісна:
— Безперечно! Дізнавшись про цю справу, я пообіцяв довести її до кінця, а тепер не проґавлю її нізащо в світі. Я науковець і дослідник, можу розпоряджатися собою як заманеться — і своїм життям також!
Містер Трелоні урочисто вклонився і, звертаючись до містера Корбека, сказав:
— Ми давні друзі з вами, тож немає потреби ставити вам такі запитання. Що ж до Маргарет і Малкольма Росса, то вони вже висловили мені свої побажання і не сумніваються в них.
Він замовк на декілька секунд, наче впорядковуючи думки чи слова, а потім знову заговорив, пояснюючи суть експерименту.
— Експеримент, який ми маємо намір провести, повинен визначити, чи існує якась сила або реальність у давній магії, чи ні. В тому, що така сила існує, я твердо переконаний. Біблія — не міф, а в ній ми читали, що за наказом людини сонце зупинялося, й що осел — не людина — заговорив. Якщо відьма з Ендору могла викликати для Саула душу Самуїла, хіба ж не могло бути інших відьом? Справді, в Книзі Самуїла Ендорська відьма була лише однією з багатьох, а те, що вона допомогла Саулу, було лише випадковістю. Він тільки шукав серед багатьох, яких вигнав з Ізраїлю, «всіх тих, хто мав духів-охоронців і чаклунів». Єгипетська цариця Тера, яка правила близько двох тисяч років до Саула, мала охоронця, який був чаклуном. Погляньте, жерці намагалися стерти її ім’я й наклали закляття на двері її гробниці, щоб ніхто не зміг дізнатись, як її зовуть. І їм це вдалося, бо навіть Мането, історик єгипетських фараонів, котрий писав у десятому столітті до Христа і мав доступ до храмових записів, не міг знайти її імені.