Выбрать главу
Великий Зороастр… Зустрів свій власний образ, увійшовши в сад.

Містер Трелоні кивнув.

— Саме так! — сказав він. — Шеллі володів більш досконалою концепцією стародавніх вірувань, ніж будь-хто з наших поетів… — І знову повів далі свою лекцію: — У древніх єгиптян було ще одне вірування, яке ви повинні мати на увазі; воно стосується ушебті — фігурок Озиріса, яких поміщали разом із мертвими для служіння їм в нижньому світі. Розвиток цієї ідеї призвів до віри в те, що за допомогою магічних формул можна переносити душу і властивості будь-якої живої істоти у фігуру, створену за її образом. А це збільшило б устократ силу чарівника.

Поєднавши ці різноманітні вірування і природні зв’язки між ними, я дійшов такого висновку: цариця Тера очікувала, що зможе сама себе воскресити, тільки-но вона цього забажає, і там, де забажає.

Те, що вона могла затримувати цю подію на певний час, не лише ймовірно, а й можливо. Я не зупинятимусь на цьому докладніше, але повернусь до цієї теми пізніше. З душею, яка могла розмовляти з богами, духом, який міг мандрувати по землі на власне бажання і силою тілесного переміщення, або астральним тілом, для її амбіцій не було границь і обмежень.

І от сорок чи п’ятдесят століть спала вона в тій печері. Про що вона мріяла — нам не відомо; але її мрію зруйнував голландський дослідник, який увійшов до її гробниці, і його супутник, який брутально відірвав їй руку.

Ця крадіжка з усіма подальшими наслідками підтвердила одне: кожна її частина, хоча і відокремлена від тіла, може бути осердям для відновлення її астрального тіла. Та рука в моїй кімнаті може втілюватися фізично і так само швидко обертатися в ніщо. А тепер про найголовніше. Напали на мене для того, щоб відкрити сейф і дістати з нього священний Самоцвіт Семи Зірок. Астральне тіло проходило крізь дверцята сейфа, але не могло забрати Самоцвіт, — рубін не належить до астральних тіл, тож дістати його можна лише звичайним способом. Тому цариця використала своє астральне тіло і шалену силу охоронця, щоб відімкнути сейф ключем. Я підозрював про це і теж убезпечився від сил нижнього світу, а також збирав усе, щоб відчинити чарівну скриньку і воскресити муміфіковану царицю!

Містер Трелоні замовк.

— Батьку, — озвалася Маргарет, — а скільки разів може воскресати тіло в тій давній релігії? Воно воскресає багато разів протягом століть чи лише один раз і назавжди?

— Могло бути лише одне відродження, — відповів містер Трелоні.— Були такі, хто вірив, що це мало бути певне відродження тіла в реальному світі. Але більшість вірила, що дух знаходить радість на райських полях, де для нього завжди є багато їжі і він може не боятися голоду. Там завше волога, очерет із глибоким корінням і всі втіхи, яких прагнуть люди з посушливих країв.

— Тепер мені зрозуміла мрія цієї шляхетної жінки, — сказала Маргарет. — Це могла бути мрія про майбутню любов, бо кохання є мрією життя кожної жінки старого і нового світу, язичниці чи християнки, будь-якого рангу чи походження! О, я це знаю! Я це знаю! Я жінка і розумію жіноче серце. Хіба про їжу мріяла та, що носила корону Двох Єгиптів? Хіба про воду й комиші думала могутня володарка, чиї кораблі вкривали увесь великий Ніл? За її словом виростали прегарні храми, а скеля перетворилася на гробницю, яку вона задумала! В такої жінки були найблагородніші мрії! Я відчуваю їх усім своїм серцем, я бачу їх із заплющеними очима!

Вона казала це натхненним голосом, а зір її був десь далеко, поза часом і простором. Потім в очах її заблищали сльози.

— Я бачу її самотньою, а її мрії відрізняються від тих мрій, котрими переймається її оточення. Вона мріє про інші країни, про землі, що лежать під Полярною зорею. Там немає інтриг і лютих жерців, які прагнуть захопити владу завдяки нескінченному ритуалу смерті! В тих краях кохання є священним скарбом душі, там знайшла б вона того, з ким поєднала б свою душу й тіло! Мені відоме це почуття, бо я й сама його відчувала. Я можу говорити про нього зараз, тому що в моє життя прийшло благословення. Душа цариці мовить моїми вустами. Й у втіленні цієї мрії вона йтиме до кінця!

Поки Маргарет говорила, ми сиділи мовчки. Кожне її слово і відтінок голосу відображали глибоку віру, навіть її тон звучав для нас по-новому, тож ми слухали її, немов істоту з якогось невідомого світу. Обличчя її батька сяяло з утіхи, і я знав чому: то було щастя — знайти у власній дочці, характер якої був йому досі зовсім не відомий, таке багатство емоцій, красу внутрішньої духовності, таку уяву…