Зміни виявилися в кожного по-різному. Маргарет була сумна, доктор Вінчестер — в піднесеному гуморі, містер Корбек був занурений у спогади, а я радів, бо вже не тривожився за Маргарет.
Що ж до містера Трелоні, то він змінився менше, ніж ми. В нього був характер лідера, тож головною була для нього мета, все інше відступало на задній план. Він попросив чоловіків пройти за ним, і, вийшовши в хол, ми незабаром спромоглися спустити в печеру дубовий стіл, який стояв під стіною в холі. Ми поставили його під купою електричних ламп посередині печери. Маргарет деякий час спостерігала, тоді раптом обличчя її зблідло, і стурбованим голосом вона запитала:
— Що ти хочеш зробити, батьку?
— Розгорнути мумію кота! Цариці Тері сьогодні не буде потрібен її охоронець. Якщо він їй знадобиться, це може бути для нас небезпечно, тому ми його знешкодимо. Ти стурбована, люба?
— О ні! — відповіла вона швидко. — Але я подумала про мого Сильвіо! Якби він був мумією і його хтось збирався розгорнути…
Містер Трелоні приготував ножиці й поклав мумію кота на столі. Наша робота почалася похмуро; моє серце впало, коли я подумав, що може статися глупої ночі в цьому віддаленому будинку. Відчуття самотності й відокремленості від світу посилювалося зловісним завиванням вітру й гуркотом прибою.
На мумії була неймовірна кількість бинтів. Містер Трелоні рвав їх, і в повітрі повисла хмара їдкого червоного пилу. Щойно він зняв останнього бинта, ми побачили кота, який сидів на задніх лапах, його шерсть, зуби і пазурі повністю збереглися. Очі були заплющені, вуса стирчали врізнобіч, мов у живого. Це був прегарний і дуже великий тигровий кіт, але ми затремтіли від жаху: на його пащі й кігтях були криваві плями! Першим прийшов до тями доктор Вінчестер. Він вийняв збільшувальне скло і почав досліджувати ті плями.
— Як і передбачалося, — нарешті сказав лікар, — цей кіт має сім пазурів!
Він дістав аркуш із подряпинами від кігтів Сильвіо, де також були позначені олівцем сліди на зап’ясті містера Трелоні, й приклав до лапи мумії — сліди збігалися.
Коли ми детально роздивилися кота, містер Трелоні зняв його зі столу.
— Обережно, батьку! Обережно! — вигукнула Маргарет. — Він може тебе поранити!
— Не тепер, моя люба! — відповів він.
Її обличчя витягнулось.
— Куди ти йдеш? — запитала вона слабким голосом.
— На кухню! — відповів він. — Вогонь знищить цю загрозу, бо навіть астральне тіло не може матеріалізуватися з попелу!
Він подав нам знак іти за ним. Маргарет відвернулася. Я підійшов до неї, але вона прошепотіла:
— Ні, ні! Іди з ними. Ти можеш бути потрібен батькові. Ох, це схоже на вбивство!
Сльози текли по пальцях, якими вона затуляла очі.
В кухні вже все було готово: в печі лежали дрова, містер Трелоні підніс до них сірник — і за декілька секунд спалахнуло полум'я. Коли вогонь розгорівся, він кинув у нього тіло кота. Якийсь час воно лежало у вогні, а потім спалахнуло, мов порох. Ми полегшено зітхнули. Охоронця Тери більше не було!
Повернувшись до печери, ми побачили, що Маргарет сидить у темряві. Вона вимкнула світло, і лише останні сонячні промені промикалися крізь віддушини. Батько підійшов до неї й обняв, а вона поклала голову йому на плече і немовби заспокоїлася. Потім покликала мене:
— Малкольме, ввімкни світло!
Коли спалахнуло світло, я побачив, що її очі вже сухі. Батько також це помітив і зрадів. Він сказав нам урочистим голосом:
— Тепер підготуймося краще до нашої великої роботи. Не можна нічого залишати на останню хвилину!
— Що ви збираєтеся зробити? — схвильовано запитала Маргарет.
Містер Трелоні відчував її хвилювання, бо відповів тихим голосом:
— Розгорнути мумію цариці Тери!
Вона підійшла до нього ближче і благально прошепотіла:
— Батьку, ви ж не збираєтеся її розбинтувати! Ви всі чоловіки! І при світлі!
— А чом би й ні, люба моя?
— Тільки подумай, батьку! Жінка! Зовсім сама! В такий спосіб! У такому місці! О, це жорстоко! Жорстоко!
Її щоки зашарілися, а очі були наповнені сльозами обурення. Батько почав її заспокоювати. Я хотів одійти, але він жестом звелів мені залишитися, бо суто по-чоловічому шукав підтримки й намагався перекласти на іншого нелегке завдання, що полягало в заспокоєнні жіночих емоцій. Проте спершу він звернувся до її розсудливості.
— Не жінка це, любонько, а мумія! Вона мертва вже п’ять тисяч років!
— Яке це має значення? Стать не залежить од віку! Жінка є жінка, навіть якщо вона померла п’ятсот тисяч років тому! А ви ж очікуєте, що вона прокинеться після такого довгого сну! Це не була справжня смерть, якщо вона збирається відродитися після неї! Ти змусив мене повірити, що вона оживе, коли скринька буде відкрита!