Ось вибило Другу годину. Ми почали виконувати свої обов’язки. Спершу ми оглянули вікна, щоб пересвідчитися, чи вони зачинені, й підготували респіратори. Ми з самого початку домовились використати їх, бо не знали, чи не виходитимуть зі скриньки отруйні гази, коли вона відкриється.
Потім під керівництвом Маргарет ми перенесли муміфіковане тіло цариці Тери до кімнати містера Трелоні й поклали на диван. Ми накрили її покривалом, тож, прокинувшись, вона могла легко його скинути. Ушкоджену руку ми поклали на грудях, а під неї — Самоцвіт Семи Зірок, який містер Трелоні вийняв із великого сейфа.
Дивний був той експеримент. Група похмурих мовчазних чоловіків внесла білу нерухому фігуру, схожу на статую. Разюча схожість Маргарет і мумії, підсилена її власною неймовірною блідістю, збільшувала незвичайність ситуації. Поки все було нарешті встановлено, минуло насилу три чверті години, тому що всі наші дії були добре продумані.
Маргарет покликала мене, і я вийшов із нею, щоб принести до кімнати Сильвіо. Він підбіг до неї й занявчав, а вона взяла його на руки і передала мені, а потім одну по одній погасила свічки. Закінчивши цю справу, вона сказала мені:
— З ними покінчено. Більше їх не запалимо, хоч що там буде, життя чи смерть.
Ми повернулися до кімнати. Я обережно зачинив по собі двері, відчуваючи при цьому дивне хвилювання, немов це було завершення. Вороття назад не було.
Відтак ми наділи респіратори, й кожен зайняв своє місце. Я повинен був стояти біля вимикачів електричного світла, щоб увімкнути чи вимкнути їх за вказівкою містера Трелоні. Доктор Вінчестер стояв за диваном, щоб спостерігати за царицею. Маргарет стояла поруч, вона тримала Сильвіо, готова покласти його на диван, або поряд із ним, коли вважатиме за потрібне.
Містер Трелоні і містер Корбек мали засвітити світильники. Удари годинника вразили наші серця, неначе сурми Страшного суду. Один! Два! Три!
Спалахнули світильники, і я вимкнув електричне світло. Все в кімнаті прибрало химерних обрисів. Ми чекали, затамувавши подих. Серце моє несамовито калатало.
Минали секунди. Здавалось, ніби весь світ завмер. У темряві біліла тільки сукня Маргарет, респіратори на наших обличчях робили з нас якихось почвар. У слабенькому сяєві світильників видно було квадратну щелепу містера Трелоні та смагляве обличчя містера Корбека. Очі доктора Вінчестера мерехтіли як зірки, а в Маргарет спалахували мов чорні сонця. Очі Сильвіо виблискували як смарагди.
Невже ці світильники ніколи не розгоряться?
Для цього було потрібно лише декілька секунд. Спокійне, рівномірне світло ставало щораз яскравішим і змінило колір із синього на кришталево-білий. Так тривало пару хвилин, аж довкола скриньки почало з’являтися ніжне світіння. Воно дедалі дужчало, поки скринька не перетворилась на блискучий самоцвіт, а тоді стала схожа на живу істоту, сенсом життя якої було світло.
Врешті скринька вибухнула, і віко її піднялося на кілька дюймів, а кімнату осяяло яскраве світло. Скринька почала поволі відчинятися, з неї закурівся зелений дим. Я не міг повністю визначити його характер через респіратор, але навіть крізь нього я відчував дивний ядучий аромат. Потім дим почав густішати, аж у кімнаті зробилося темно. В мене було непереборне бажання кинутися до Маргарет, яка стояла за диваном.
Потім я побачив, як падає доктор Вінчестер. Він не втратив свідомості, бо розмахував рукою так, ніби забороняв до себе підходити. Постаті містера Трелоні й містера Корбека почали втрачати чіткість, дим оточував їх густими хвилястими хмарами, аж вони геть потонули в ньому. Скринька ще світилася, але світильники почали тьмяніти, і я побачив, що вони згасають.
Я чекав наказу ввімкнути світло, але його не було. Врешті лишився горіти тільки один світильник, його світло було тьмяно-синє і мерехтливе. Тепер світилася тільки скринька.
Я сконцентрував свій погляд на Маргарет, вся моя тривога була спрямована на неї. Я міг бачити лише її білу сукню. Сильвіо був занепокоєний: його жалібне нявчання було єдиним звуком у кімнаті.
Дим дедалі густішав, від нього різало в очах і в носі. Потім його стало менше. Коло дивана промайнуло щось біле — воно пройшло в густому димі й щезло. Почав згасати останній світильник. Тепер Сильвіо нявчав зовсім близько від мене, й за мить я відчув, як дряпається по моїй нозі.
Потім світильник геть погас, і видно було тільки слабку білу лінію навколо віконниць. Я відчував, що настала пора заговорити, тож скинув свій респіратор і запитав: