— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.
— Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.
— Прошу! — каже заврозпред.
Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалось-затіпалось. Самий вишник і весь у цвіту. Любисток. Рута-м'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшан-зілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.
І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.
— Курський? — питає Остап.
— Хто курський?
— Соловейко, — питає, — курський?
Райська гурія, в кубовій спідниці, зразу руки в боки:
— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може!.. Та триста йому на пуп болячок-пампушок! Та…
Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана: — Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася…
— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.
— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода. А ти — курський! Та стонадцять!..
— Та це я, — Остап каже, — не з національного, а з орнітологічного боку.
— То ж бо й є!
Ходить Остап по раю, роздивляється.
— До чого таки рай. Ну, просто тобі рай, і квит.
Всі в українських строях, грають на бандури, на ліри, на сопілки, на бубни.
Танцюють гопака та метелиці.
Гурії живуть по коморах: як тільки яку покохав, так і в комору.
Їдять галушки, вареники, сало, ковбаси, капусту, локшину та путрю.
П'ють оковиту, варенуху та мед.
Їздять тільки на волах. На конях тільки вершники-козаки.
Панів простий люд у ручку цілує. Пани простий люд канчуками лупцюють.
Національність — тільки українці та українізовані німці.
— І як же ви так, — питає Вишня, — влаштувались? Хто вам допоміг?
— А це друзі, — кажуть, — наші, гестапівці. Бо це наш рай, самостійний і ні від кого не залежний…
— А хто ж за директора у вас?
— Вакансія. Ждемо нашого дорогого потомка старовинного козацького роду Гітлеренка.
— А-а! Ну, тоді й я тут залишусь, — каже Остап. — Все життя мріяв панів у руку цілувати. На землі не довелось, хоч у раю натішусь.
І живе тепер Остап Вишня у раю, в карти грає та свербигуз їсть.
Оце найправдивіша правда про настоящого Остапа Вишню.
А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?
Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.
За паспортом справжнє прізвище теперішнього Остапа Вишні «Павел (через ять) Міхайловіч Губенков». З Рязанської області, хоч дехто запевняє, що він насправді із Вільнюса і що мати його — польський ксьондз, а батько — знаменитий єврейський цадик. Останні відомості не перевірені. Назовні він такий: руда борода «клінушком», увесь в личаках, тричі на день їсть тюрю й безнастанно грає на балалайку, приспівуючи: «Во саду ли, в огороде».
Як напише щось у газету, зразу біжить до Дніпра і п'є з Дніпра воду: хоче випити Дніпро.
Ось хто такий — теперішній Остап Вишня.
…Вип'ємо… пробачте, помолимось, панове, за упокой душеньки великомученика Остапа Вишні.
Хай буде йому земля пером!
Самопишучим.
Украінсько-німецька націоналістична самостійна дірка
По деяких селах українсько-німецькі банди переховуються по схронах, зроблених у вигляді викопаного в землі великого нужника.
Та й потягли Івана Темного будувати українську самостійну, навіть од розуму не залежну, державу.
Почвалав Іван Темний на державну роботу.
Прийшов, дивиться — стоїть державний будинок, такий, як і в царів та цісарів навіть був: у такі будинки і царі, і цісарі пішки ходили.
Одразу трохи був здивувався Іван Темний, що треба в державну дірку влазити, та, проте, поліз, — вся ж самостійницька держава туди лазить, бо другого державного ходу нема, та до того ще й дуже вже йому ту самостійність вихваляли.
І недарма вихваляли, бо такої самостійної держави, щоб усе населення разом з державною владою мали за державні кордони саму тільки дірку, — такої держави, ще й як і світ стоїть, не було.
Проліз Іван Темний у державу.
Назустріч йому лізе рачки голова держави.
Іван до нього:
— Здорові були.
А голова української держави йому на відповідь державною мовою:
— Гутен таг![4]
— Як ся маєте? — Іван питає.
А голова української держави йому:
— Вас?
— Та ні, я питаю вас!
Підійшло до Івана державне населення — чоловіка з п'ятнадцятеро, а то, може, й з двадцятеро, показують Іванові територію державну.
— В оцьому, — кажуть, — кутку — гори, а в цьому кутку — море! Хай живе самостійна держава!
І почав Іван Темний державу свою українську самостійну будувати.
Іван Темний з діда-прадіда — селянин, все життя по господарству порався, в збіжжі та в товарі кохався.
З'явилися і тут у Івана Темного цілі табуни бліх, отари вошей, обріс Іван замість пшениці та жита волоссям і на обличчі, і в носі, і у вухах.
Прийшов якось темної ночі з дірки додому, поперелякував дітей, настрашив дружину.
Так і жив у самостійній українській державі Іван Темний, чухаючись та з німецького автомата у чесних своїх земляків стріляючи.
Жив, аж поки прийшла його дружина, взяла за скуйовджене волосся, витягла з державної дірки, привела до представників Радянської влади, вклонилася та й каже:
— Простіть, товариші, мого Івана Темного, дозвольте йому дома жити та чесно працювати, а я хоч українсько-націоналістично-німецькі державні воші йому повичісую та іржавою косою шерсть пообрізаю! Простіть, може, ще з нього люди будуть!
Простила Радянська влада Івана Темного, обдуреного, затурканого агентами гестапо-українсько-німецькими націоналістами.
Живе тепер Іван Темний не в державній дірці, а у власній селянській хаті.
Живе, працює…
Тільки дітки Іванові, прокинувшись інколи вночі та згадуючи, як їхній татко українсько-німецьку державу будував, — од жаху здригаються та щільніше до своєї мами пригортаються.
Самостійний смітник
Колись нам доводилось бачити, як єгер навчав сетера науки полювання.
Свисток… Сетер підбігає.
— Лягай! Куш! Піль! Візьми! Тубо! Не руш!
Сетера вчили, як полювати птицю.
А ось як навчаються українсько-німецькі вилупки в СС-школі.
«За деякий час свисток чергового.
— Струнко! Ліворуч! Праворуч! У лаву ставай!» — чергуються накази за наказами.
Українсько-німецьких вилупків учать, як убивати українських радянських людей, які не хочуть бути німецько-фашистськими рабами.
А чого ж іще вчать у тій школі?
Ну, ясно чого!
Німецької мови й географії.
Української мови, певна річ, не вчать, а тільки німецької…
І це цілком зрозуміло: на лиху годину тим українцям українська мова, кому з лекцій по історії цілком доведено, що Богдан Хмельницький був родом із Бранденбурга, а Семен Палій — не хто інший, як рідна тітка Фрідріха Великого!