Він похапцем упав на коліна і взявся морочитися коло шнурків. З таким виразом, наче від зав'язаних кросівок залежало моє життя. Я намагалася пояснити йому, що це був просто жарт, і запитала, чи завжди він так серйозно сприймає всі жіночі забаганки. Він збентежився ще дужче і… Їй-бо!.. Він зашарівся! Затинаючись, хлопець пояснив, що як програміст, до того ж професійний, він вважає, що ми, жінки, — теж системи. До того ж контрольовані. Принаймні його мама і сестри напевно. Таким чином, коли система відмовляє, треба її запустити. Він додав, що в моєму випадку несправність проста, і закінчив аргументацію, зав’язавши шнурки чепурним метеликом.
Потім щоразу, коли ми зустрічалися на доріжці, у мене складалося враження, що гарний чорнявчик у завеликому спортивному костюмі більше «тестує програмне забезпечення», аніж бігає, — так його діймає інтерес до мене.
— Та де! — заперечив він з характерною задишкою, коли я йому на це натякнула. — Програмне забезпечення тестується для того, щоб досить швидко виявляти помилки. А ти… у тебе немає ніяких недоліків! — сказав він і запнувся своїм звичаєм, знову виглядаючи як розгублений ліцеїст.
Спочатку навіть Йоанна нічого не підозрювала. Вона задавалася питанням, чого це я більше бігаю підтюпцем, ніж готую конспекти уроків з польської.
— Мабуть, ти розминулася зі своїм покликанням, — мовила вона, побачивши стос просяклих потом футболок. — Твоїм фахом має бути фізичне життя, а не інтелектуальне, — розумувала вона, спираючись на якусь філософську книжку, в якій вирішила розібратися. — Мені дедалі більше соромно за тебе, — бурчала вона, кидаючи мої геть зношені кросівки в пральну машину.
І я весело сміялася, відчуваючи, як у мене всередині пурхають метелики, і була вражена, що можна бути такою щасливою. Божевільною і доброю до світу. Зокрема й до неї.
До Йоанни. Це був час, коли без жодних претензій я мила за неї купи посуду, робила закупи і терпляче поспішала на допомогу, коли вона забивалася в чергову печеру своєї великої туги і самотності. Одне почуття давало мені сили, щоб будувати те друге, сестринське. Одна любов викликала другу, важчу…
Яка ж я була дурна, думаючи, що це і є справжнє життя… Справжнє-бо воно тоді, коли Йоанна мирно спить, я не відповідаю на дзвінки Кшися, до півночі перевіряю контрольні роботи, а потім сиджу перед люстром, яке мене не любить, і, дивлячись собі в очі, наспівую Марію Пешек:
Сік зі шматочками комплексів
«Знову одне й те саме!» — зітхає Йоанна, поправляючи рюкзак, який з’їжджає з її плеча, мов справжній лижник.
За хвилю вона перетне межу шкільного паркану і залишить за ним спогади про канікули, прогулянки, недочитані книжки й кулінарні експерименти. Як там каже Зося? «Те, що сьогодні здається нам паскудним, завтра може обернутися несподіваною радістю…» Ох, ці її афоризми! «Що мені з завтрашньої радості, якщо сьогодні контрольна з фізики, історія з Мимрою, а на математиці — так звана російська рулетка». Рулетка — це найгірше… Витребенькуватий математик пан Талес полюбляє забавку «раз-два-три — вийди ти». І якщо черга «вийти» припаде їй, то з неї реготатиме хором увесь клас. Ясна річ! Гуртом так легко з когось знущатись і ламати. Без проблем. А вони зроблять це напевно. І навіть не тому, що вона їм не подобається. Бо в них є тимчасова перевага: поки що вони — гурт. А насправді вона, Йоанна, їм до лампочки. Старша на два роки, вона принаймні має той плюс, що дивиться на них трохи згори. Спершу вона намагалася триматися інакше, але незабаром з’ясувалося, що добре серце з-поміж цих дітей знайти важко. Вона любить називати їх подумки дітьми. Вони сповнюються до неї поваги лише перед уроком англійської, бо ту вона знає не гірше за вчительку. Але на інших предметах вона прагне триматися на рівні доброго середнячка. Так безпечніше.
Шкода, що навчальна програма в пакистанській школі, до якої вона ходила в Сирії, так сильно відрізняється від польської. Принаймні у цьому разі Зося справді має рацію. Бо хоч вона й мусить надолужувати втрачені роки навчання, її спогади та друзів із Дамаска в неї ніхто не відніме.