Двері безшумно відчинилися. Зося глянула на нього мигцем.
— Рішення він прийме завтра. О дванадцятій, — оголосила вона.
Якби йому треба було визначити літературний жанр її голосу, він би назвав його елегією або плачем. У будь-якому разі чимось драматично плаксивим. Стілець під Віктором застогнав, глухо жаліючись. Хлопець зрадів, що можна вже йти.
А сьогодні, по дванадцятій, він дивиться на неї і дивується, що за день можна так посіріти.
— Не беріть ви так до серця, — заговорив він першим. — Мені взагалі було якось однаково…
— Не мели дурниць! — підвела вона на нього змучені очі. — Крім того, директор погодився на ще одну спробу. Ти залишаєшся.
— І що? Ви радієте? — запитав він трохи глузливо, скидаючи оком на портрет натхненного Міцкевича.
— А ти? — глянула вона туди, куди й він.
— Я вже сказав.
Він відвів погляд на брудні шибки у вікні, ніби сподіваючись побачити там суфлера.
— Я не хочу все це з’ясовувати. Можу спробувати, якщо вам цікаво, — докинув він менш упевнено, явно переляканий цією обіцянкою.
Вчителька мовчала, гладячи блискучу обкладинку журналу.
— Ми починаємо новий семестр. Я приготувала тобі список читання.
Хлопчина подивився на ретельно виведені літери. Уже ніхто не пише чорнильною ручкою, а вона й досі нею користується. «Так само, як я», — подумав парубійко, складаючи аркуш навпіл.
— Я виписала ті предмети, які ти маєш скласти. Зв’яжися з учителями та узгодь із ними терміни. Зустрінемося після зимових канікул і вирішимо, що робити далі…
— То я піду, — недбало запхав він аркуш у кишеню джинсів.
— Ну йди, — вичавила вона слабеньку посмішку. Якусь мить він хотів сказати щось типу «спасибі» або щось таке, але тільки мить. Коли він стояв на шкільних сходах, які вели в роздягальню, то потішився, що не розчулився, як баба.
— Ніхто тобі не обіцяв, що буде легко, — сказав він на адресу Зоськи і спритно подолав каскад кам’яних сходинок.
Вони чекали його за воротами. Шланг, Приколіст і Валек, який підкреслено попихкував якимось недопалком. Ще не підійшовши до них, він відчув легке збентеження. «Мої друзяки, — подумав він. — Не на життя, а на смерть, хоча радше на смерть…»
— Давай, давай, маестро! — прохрипів Шланг, і три пари очей затрималися на англійському светрі.
— Хороші новини? Виперли? — Приколіст першим дружньо поплескав його по плечах. Поплескав боляче.
— Краще б уже зібрав манатки, бо повно начиння на продаж, ну і треба звільняти людство від зайвих грошенят. Робота, брате, чекає і сама до тебе не прийде, — Валек притоптав недопалок носаком черевика, але зробив це так, ніби знущався з невидимого дощового хробака.
— Ми вже годину товчемося тут, як мухи в гної! — Шланг насилу відірвався від шкільного паркану. — Стільки часу, братва, ми в школі не просиділи всі разом.
— Говори за себе! — зауважив Валек. — Я в одному класі просидів аж три роки. Ото повчився! — закінчив він гордо.
Валек обертав на прах усіх, хто ставав йому поперек дороги. І тепер він дивився з-під опущених повік на Віктора, обережний і пильний. Як бос…
— Що, хлопці? У пивничку завалюємо? — Віктор змусив себе посміхнутися.
Його налякала думка, що зараз на второваній стежці, що вела до позакласної свободи, може з’явитися Зоська. Якби вона побачила його тут, у компанії тілистого Валека і гопника Шланга… якби почула, як жалісливо висвистує Приколіст, що тим же свистом, тільки вульгарнішим, реагував на кожну спідницю, то довідалась би про нього набагато більше, ніж він хотів.
Він похапцем заскочив до припаркованого неподалік старого «мерса», техпаспорт якого свідчив про одне: Валек почав красти ще з пелюшок, і, можливо, навіть у материнському лоні. Наразі він був рослявим двадцятирічним злодієм, який корчив із себе кремінь, але оточував себе самими шмаркачами: п’ятнадцятирічним Шлангом, занадто дорослим як на свій вік, неповоротким Приколістом, ну і ще є він… Ще один недолітній гвинтик дивної машини, яка, приносячи миттєві прибутки, дедалі більше неприємно баламутила Вікторові душу. Найгірше те, що, хоча він здибувався з хлопцями тут і там, проте насправді нічого спільного у них не було. Ну, може, щось одне… Батько й мати Приколіста вже п’ятий рік ішачили на шотландській мийці, а сам він жив зі своєю тіткою, яку мало коли бачив. Шланг про своїх старих взагалі не згадував. Жив хлопець, щоправда, з матір’ю, але мати знайшла йому вітчима — якесь чудовисько. І це за тиждень по тому, як його рідний батько поїхав на заробітки в Німеччину. Батько Шланга буцімто миттєво скористався нагодою і взяв реванш. Отож тепер Шланг має ще й купу рідних братів і сестер десь на голландському кордоні. І хоч родина Шланга розтягнулася, як справжнісінький шланг, добра з того було обмаль. «Іноді добре, коли в тебе є тільки мати, — із сумною втіхою розважив Віктор, — проблем наполовину менше…»