Дорога через парк сьогодні значно важча, і, ймовірно, через те Йоанні складніше, ніж зазвичай, добирати відповідні слова.
— Ніхто не має права тебе ображати, — каже вона Каї, яка ретельно оминає брудні купи снігу.
— Я знаю, але який сенс? — Кая ступає у найбільшу калюжу. — Що мені з того? — повторює дівчина, стоячи в сніговому місиві. — Мокрі ноги та болото на взутті, — мовить вона, показуючи обліплені грязюкою чоботи. — А з ними — як з болотом. Краще обминати, — додає вона, недбало посміхаючись.
— Три роки обминатимеш? Ти вже не самотня!
— Два з половиною. У будь-якому разі, усі ми — одні як палець, — замислюється Кая. — Навіть Каська… Вона теж одна, більше, ніж хотіла б і ніж у цьому зізнається. Знаєш, іноді я думаю, що це страшна біда — так не любити інших. Чи то хтось Касьці наврочив, що вона не любить нікого, і себе також…
— Звісно! Ти ще з жалю поплач над нею! — Йоанна сердито супиться. — Найкраще разом зі Слабачкою, яка вибачається за те, що живе! Сорі, — докидає вона швидко, побачивши, що скривдила Каю. — Я обурена тим, що сама нічого з цим не зробила…
— Та ти вже не злись, — очі Каї знову весело зблискують. — А знаєш, що? Я піду з тобою в п’ятницю на ковзанку! Зробимо «контрольну роботу» з дружби. Я розтягнуся на кризі й голоситиму: «Йоанно, допоможи!»
— Я обіцяю позбирати з поверхні ковзанки всі твої розкидані руки-ноги! — Йоанна підносить два пальці на знак присяги.
— А ти займалася коли-небудь підніманням тягарів? Бо, знаєш, буде нелегко! — Кая порскає сміхом, помітивши перекривлене обличчя подруги. І більше не обминає калюжі. Просовує руку під рукав Йоанниної військової куртки, щоб легше було йти. Наперекір зимі й усім її негараздам.
— Зосю, твоя вечеря.
Йоанна ставить перед сестрою тарілку апетитних канапок і чашку малинового чаю.
— Ох, уже так пізно… — Зося з жахом дивиться на годинник. — А твоя вечеря?
— Охолола, — Йоанна блаженно поплескує по животу й сідає скраю крісла.
— Останнім часом я геть себе запускаю, — говорить Зося з повним ротом, і її слова звучать, наче якась іноземна мова. — Чевез цю ствашенну пвацю…
— …ти забула про свій день народження, — закінчує Йоанна й виймає з-за спини гарно запакований подарунок.
— Що це таке? — давиться Зося. — Невже сьогодні?
— І ще дещо. Від Каї. — Вона кладе на письмовий стіл наступний пакуночок. — Бажаю тобі, сестричко, старіти красиво та спокійно. Не обов’язково на самоті, — докидає вона з посмішкою. — Що тут у нас? Якась любовна цидулка… «Шановна пані Зофіє Мйодовська», — ошатний конверт лягає поряд з іншими подарунками.
Зося відсуває тарілку і з блискучими оченятами, як у маленької дівчинки, смикає бордовий бант.
— Не сіпай так! Може, там якась тваринка! — Йоанна пирхає, дивлячись на вираз обличчя сестри.
— Ти б мені такого не зробила! Ти що!
— Розслабся… Я дотримуюсь угоди. Перший пес у першій дванадцятирічці…
— Яка краса! — На дні згортка лежить скляна брошка з блискучими металевими вкрапленнями. — Певно, коштує ціле багатство! Звідки в тебе…
— Не питай мене про гроші, — обриває її Йоанна і робить міну знудженої мільйонерки. — У мене є трохи класної готівочки…
— Ох, яка гарна! — Зося підносить догори подарунок від Каї. На невеличкій картинці зображено жінку, що схилилася над валізкою. — Чи ви здуріли?! — У крику звучать захват і докір. — Яке право має Кая купувати мені такі галерейні витребеньки?! Я шокована…
— Вона сама намалювала. Непогано, скажи?
— Сама? Дівчинка з гімназії бере фарби і просто так малює?
— Просто так, — кидає Йоанна.
— Та Кая — просто геній! Я запрошую вас обох на морозиво. Завтра.
— Завтра ми й збиралися на щось холодне, тільки на ковзанку. Може, підемо в неділю?
— У неділю, — погоджується Зося і знову захоплюється подарунками.
— А листівки не читатимеш?
— Може… потім.
— Хтось хотів, щоб ти якнайшвидше прочитала.
— А ти ніби про це знаєш?
— Бо я теж пишу листи, — Йоанна багатозначно посміхається.
— Це… від Кшися.
Западає тиша.
— Мабуть, я маю за щось вибачитися. — Йоанна заплющує очі й ретельно добирає слова. — Я була дурна, коли заводилася з тобою через Кшиштофа. Певно, боялася, що він тебе забере від мене…
— Ти мала свої підстави….
— Як гарно ти назвала егоїзм! — сміється Йоанна. — А тепер зроби мені ласку і прочитай те освідчення в коханні. І якщо ти не проти, то на морозиво підемо в четвер, ок?