— До кінця життя не знатиму, хто ж мене врятував, — зітхала дівчинка, вертаючись додому.
«Так романтичніше. Як у старому фільмі, — міркувала Йоанна. — Якби я знала, що хлопець із ключкою може допомогти, а не торохнути по голові, я б і собі, певно, звалилася посеред ковзанки».
— Ти впевнена, що не знаєш його?
— Та звідки?
— Бо коли ми знімали ковзани, він так на тебе дивився… Я не знаю, але в мене склалося враження, що його очі або посміхаються, або взагалі сміються.
— Певно, сміялися, — похмуро притакнула Йоанна. — 3 нас… Ти знаєш хоч когось, хто зберіг би серйозність у цій катавасії на ковзанці?
— Знаю. Мимра! Вона ні за які гроші не урвала б свого монологу! Ми лежимо непритомні, а Мимра й далі розводиться про малого імператора, про те, як змінюється мапа світу…
— Бінґо! Ти виграла апельсиновий сік. Зі свіжих фруктів. Ідемо?
— Звичайно, ідемо! — Кая вже рушила, проте ще раз глянула на себе. З надією, що на прихованій у дедалі густіших сутінках стежці з’явиться тінь хокеїста-лицаря. Вона сказала б цій тіні бодай «дякую», бо раніше це якось не спало їй на думку.
Хвилю тому я стала старша на цілий рік. Я маю вбратися в мереживну сукенку, щоб піти з коханим хлопцем до улюбленого клубу. Станцювати в тьмяному світлі палке танго… У вчительок теж є мрії. І коли вони починають справджуватись і коханий запрошує мене на побачення, я раптом жахаюся, що не можу поєднати домівку, школу й почуття у щасливе ціле.
Іноді в мене складається враження, що Йоанна старша. Вона вся сповнена турботи, а наша остання розмова… що й казати. Коли вона пішла спати, я плакала, зворушена, і заснула, приколовши до піжами скляну брошку.
А завтра знову виховна година. Чому тільки одна? Була б я міністром, то відвела б на виховні заняття й довгі розмови цілий тиждень. З іншого боку, моє виховання дедалі частіше полягає у залагодженні службових справ. Я почуваюсь, як пані у віконечку, яка веде лакованим нігтем по аркушу і час від часу каже: «Наступний, будь ласка». А мій клас тим часом — це понад двадцять біографій і сотні особистих справ. І стільки ж тем для книг або окремих нарисів. І стільки ж причин схилитися над кожною біографією. Не проґавити якусь непомітну «болячку», яка може перетворитися на чиюсь приховану драму.
Говорити вони не люблять. Звісно. Прищаві, вперті. Ніхто їх не розуміє. Я теж не завжди, але мушу бути впертою краплею води, якщо вони вирішили вдавати з себе скелі.
Я навіть не знаю, скільки разів була на крок від незвичайного зізнання. Ет, хоч би раз набратися духу. Зізнатись їм, що часом мене від них верне! Коли ці знуджені міни, висмоктані з пальця проблеми, ремствування на занадто низьку оцінку допікають до живого… Я вже бачу щирий подив на їхніх обличчях, хоча цей вид щирості притаманний їхньому поколінню, а не тому часу, коли я сама ходила до школи. Крім того, важко визначити, де закінчується та їхня щирість і починається звичайний брак домашнього виховання. Вони були б здивовані, якби почули про щось таке! Я впевнена, що урок, присвячений домашньому вихованню, викликав би сміх і недовіру. Адже й тема така, що за її мотивами не зробиш, їхню улюблену комп’ютерну гру…
Мальвіни знову не було на польській. Час поговорити з її тіткою й дядьком. Усі кажуть дівчині, що їй пощастило… Живе вона в порядних людей, у гарному будинку за містом. Сімейні обіди, церква в неділю і кишенькові гроші. А їй би, певно, була більше до вподоби одна винайнята кімната, тільки щоб із батьками. Але якщо вже інакше не може бути, то настав час змиритися з тими змінами. У її випадку я не планую ні на крихту попускати. За рік випускний іспит, тож час облишити коники.
А Кшисю я маю подякувати за чудові побажання. Він заслужив на морозиво в гарній компанії. Правду кажучи, ми проведемо суботу в конярні, але не затримаємося довше в чарівному за’їзді, де подають мої улюблені тірамісу і крем-брюле. Зате буде морозиво з фісташками, та ще й з двома веселими дівчатами на додачу.
Одна з них подарувала мені свою картину. Я назвала її «Жінка в мандрах». На ній дама у вузькому плащі злегка нахилилася над валізою. Жінка хотіла 6 узяти свої пожитки і рушити далі, але поруч з її багажем лежить зламана шпилька червоної туфлі. Тому-то вона, мабуть, і гадає — чи зняти взуття і босоніж вирушити, чи ж якусь хвилю ще побути безпорадною жіночкою, гарною, одягнутою, але не готовою до дороги.