Зося допила холодний чай і легенько відсунула чашку.
— Та мене взагалі не обходить той немодний прикид, — кинула Йоанна, ледь помітно зашарівшись. — Я бачила його раніше…
— Прикид?
— Не знущайся! Віктора.
— Я знаю, — Зося кивнула, опустивши голову. — Мабуть, серед цієї малолітньої шпани з великими м’язами.
— Та ні. Він зайшов до аптеки по інгалятор чи щось таке, але якось так на мене дивився… насмішкувато чи бридливо. Я розлютилася! Ненавиджу чоловіків, які оцінюють тебе по зачісці!
— Бо це й справді лажа! — твердо погодилась Зося. — Це тобі не светр! — докинула вона, й обидві розсміялися.
Плюшевий ведмедик зазирнув Йоанні через плече, коли вона писала листа матері. Тільки кілька слів, бо завтра треба піти на цвинтар і поїхати до «Цяпкова».[14] Кая вже не може дочекатися, коли вони разом виберуться у спільну поїздку. Подруга замінить Зосю, якій офіційно дозволено провести сьогоднішній день із Кшиштофом. Це перша новина для мами. Нехай вона порадіє щастю Зосі. Аж дивно, що програміст може наминати фісташкове морозиво з апетитом якогось ласого хлопчиська, сміятися із власних недоліків і знати напам’ять діалоги з «Вінні-Пуха». Окрім того, він читає Капусцінського.[15] Це, мабуть, дуже добре. Йоанна наголошує на слові «мабуть», бо, щиро кажучи, сама не знає.
Віктор… Про нього в неї є кілька думок. В аптеці він витріщався на неї і хоч би тобі посміхнувся. А міг би. Теплий вираз на обличчі нічого не коштує. Черга довга, Зося хвора, в голові паморочиться, а тут якийсь чванько, наче їй бракувало інших клопотів. А потім той другий раз, коли вона зазирнула у «Веселу Цокотуху»… Вона завжди туди заходить, бо любить дивитися на їжу і веселих людей. Ніхто в «Цокотусі» не квапиться, і там завжди сидять закохані. Вони вибирають столик біля вікна, наче виставляючи на показ своє кохання. Він сидів там. Трохи вглибині.
Вона впізнала його за цим нещасним светром і зосередженим виглядом. Він розмовляв з якимось старшим чоловіком. Коли Віктор глянув крізь освітлену шибку, вона втекла. Але запам’ятала його очі. Вони були такі… чисті. Наче краплі дощу на шибці.
«От і все, мамо», — закінчила вона й обережно склала аркуш удвоє.
Тінь букової алейки
Березень затявся, хоч ти що: все корчить із себе зиму. Він раз у раз налітав крижаним вітром і заливав сльотою базарну городину. Мокра від дощу, схована під спеціальною сіткою, вона вимагала від Віктора особливої уваги. Хлопчина кривився і розчаровано хитав головою, уважно оглядаючи перев’язані гумкою пучки моркви.
— Ох, Вікторку, ну ти сьогодні просто як муха в сметані! — злилася пані Мела Ґурґол, власниця городніх скарбів. — Риєшся, наче діаманти шукаєш. Та це їсти треба, а не дивитися!
— Атож! — Віктор був у бойовому настрої. — Якби я купував, щоб дивитися, то купив би собі картину! А мені треба на бульйон. Від бабусі сама тінь лишилася!
— Морока тобі з цими хворобами, — поспівчувала пані Мела, але незабаром знову заходилася боронити свій крам. — Ну чого ти хочеш від цієї моркви? Вона завбільшки з кабачок! І петрушка нівроку. Тут виріжеться, це викинеться… Цяця буде, а не петрушка! А такої селери навіть королева Англії не їла! — Пані Мела гордо стояла над городиною. — Ти, Вікторку, вже щось бери, бо бабця не дочекається бульйону!
— Беру, — вирішив хлопчина, сягаючи по найкращі овочі. — Але давайте дешевше, — застеріг він з комерційною хитрістю.
— А чом би й ні? — закопилила губи крамарка. — Ти ж, Вікторку, завжди маєш у мене знижку, хоч Господь Бог бачить ту мою каторгу. І я могла б, як казав мій святої пам’яті чоловік, мати чисту роботу й сидіти у теплі та в добрі…
— А що це за робота, така добра? — Віктор ретельно відраховував монети.
— На телебаченні або на радіо, — у голосі пані Мелі забриніла туга за втраченим шансом.
— А ким би ви працювали на тому радіо й телебаченні? — Віктор вп’явся очима у два підборіддя Мели.
— Ну, що за питання! Просто! Панею з радіо або телебачення, чи не так? — вона аж покрутила головою на Вікторів нездогад.
Він подався на другий кінець базару, вдячний пані Мелі за те, що вона порадила, де сьогодні краще купувати птицю.
— На бульйончик беремо чи ти хотів би якісь шматочки на смаження? — привітала його беззубою посмішкою Баронка. Чому її кликали Баронкою, тут уже ніхто не міг згадати, але так усі до неї зверталися.
— На бульйончик, пані Баронко, — попросив Віктор.
«Я сам наче та курка, свійська і змокла, — думав він про себе, тягнучи пакети через дедалі бурхливішу зливу. — Погода — супер. Принаймні ніхто мене не побачить з цими відстійними закупами», — зітхнув він, повертаючи на Голубину.
15
Рішард Капусцінський (1932–2007) — відомий польський репортер, публіцист, поет та фотограф. Був кілька разів кандидатом на Нобелівську премію.