— Почекай, у мене для тебе дещо є, — Шимон пішов у фотолабораторію.
За хвилю він стояв у дверях зі світлиною. З неї посміхалася до Віктора мати. Вона стояла біля дитячого візочка, в якому сидів він, одягнений у якусь страшезну шапку з відстовбурченими вушками. Він — з усією серйозністю своїх двох чи трьох рочків. Вона — навпаки: з темними очима й губами, занадто підкресленими яскравою помадою, мало не порскала сміхом. Як дівчисько на прогулянці зі своєю улюбленою лялькою.
«То я прискіпуюся, — подумав Віктор. — Вона тягала мене мало не з горища крутими сходами, я сидів на сонечку, пив молоко, ріс як гриб дощового літа і ні про що не думав. Шкода, що я цього не пам’ятаю. Було, мабуть, добре…
— Візьми її, — Шимон приязно підморгнув, ніби довірив Вікторові свою хтозна-колишню військову таємницю. — Мені подобалося на неї дивитися. Тепер твоя черга…
— Чи можу я запитати вас дещо? — рука Віктора вже лежала на клямці, але хлопець, як і раніше, стояв непорушно.
— Звичайно.
— Той Майор… невже без мене не впорався б у якомусь штабі… Це ваших рук справа?
— Моїх.
— Я так і знав… І ще одна річ. Чому ви… Ну, теє, так і не одружились? Я просто подумав, що з вас був би гарний батько, — зауважив хлопець, раптом збентежений власним запитанням.
— Бачиш… — з Шимонового обличчя миттю зник веселий вираз, та й голос його зазвучав невпевнено. — Так якось вийшло.
— Зрозуміло. То завтра в той самий час?
— Якщо взяти до уваги сьогоднішній бульйон, то, може, навіть трохи пізніше, — підморгнув чоловік, простягаючи руку на прощання.
Коли мені було стільки років, скільки зараз моїм учням, я читала ночами «Самотність бігуна на довгі дистанції».[16] Я втікала від почуття образи, як це робив головний герой. Я надихалася його бунтом, бо не знаходила в собі мужності, щоб стати опором світові. І так само, як він, вважала, що свобода вимагає самітності, що захистила б нас від лихого світу. Врятувала б розум. Серце. Залишила б нам доброту, схожу на якусь крихку коштовність. Краще у ній не зізнаватись. Як же сталося так, що мене виховували романи? Звичайно. У мами не було часу, щоб поговорити зі мною. Вона працювала понаднормові й додаткові зміни в лікарні, щоб заплатити борги мого батька. Вечорами вона чекала його, знаючи, що він не повернеться. А у вільний час ховала від мене сльози, яких не могла зупинити навіть найбільша втома. Її дитиною був тоді мій батько, а не я…
Сьогодні я порівнюю себе з тією юною ліцеїсткою, якою я була багато років тому, з моїм ім’ям і такими ж косичками. Я згадую її з великим сумом. Шкода, що її навчили увічливо замовкати, а не розкривати проблему. Їй було визначено місце поміж слухняних дівчаток, хоча вона хотіла кричати про те, що справді відчуває. З цього погляду нинішнім «бігунам на довгі дистанції» легше, вони якимось чином вибороли право на свої аргументи. Їм уже не доводиться самотужки досягати власної мети. А проте вони є. Я зустрічаюся з ними щодня у школі, в інтернеті. У повідомленнях про злочинність молоді. Часто це герої рубрики про самогубства, жертви насильства… Самотні діти, які долають довгі кілометри життєвих марафонів, за фінішем яких лежить примарне майбутнє.
У цьому місці я маю написати: «Я вже це проходила». І гордо посміхнутися. Натомість я щоденно це проходжу, а коли мене ніхто не чує, наспівую «Цирк» Марії Пешек, правда, трохи фальшиво:
Джентльмен і білка
Останній тиждень березня щодня щедро приносив весну. Після дощу залишалися рубці калюж, які раз у раз висушував теплий вітер.
— Застебни куртку, хлопче! — заламувала руки пані Батутова. — За дверима страх як холодно, а йому, бач, жарко! Як ти до дівчини зі шмарклями підеш? А нежить легше піймати, ніж дівчину!
— Я хотів би якийсь невеликий букетик, пані Ганю, найкраще весняний і не дуже дорогий.
— Тільки подивіться, який економіст! — буркотливо засміялася квітникарка. — Звісно, дешевий. Не пущу ж я тебе з орхідеєю до якогось дівчиська!
— Це для моєї вчительки, — Віктор одразу знищив ілюзії пані Гані.
— Та всі вони вчительки! — бурчала Батутова, вибираючи у відрі стрункі нарциси. — Так тебе навчать, що й думки не позбираєш! Стільки вистачить, — професійно оцінила вона скромний пучок, перев’язавши його стрічкою.
16
Відома новела британського письменника Алана Сіллітоу (1928–2010), екранізована режисером Тоні Річардсом (1962). Головний герой твору — підліток Колін Сміт, який бунтує проти суспільства.