— Я б узяв ще три цих вербових гілочки, — Віктор сягнув рукою вниз по пухнасті котики, що стирчали на безлистій гілочці.
— Кара небесна з цими твоїми… вчительками! — радісно пожартувала пані Ганя. — Ледве виріс над прилавком, а вже двох сорок упіймав за хвіст! Ти за цими романами пильнуй, синку. Та застебни ж куртку, поки вовк тобі не заскочив під сорочку!
Місто пливло вперед у щоденній метушні. Віктор обережно поклав квіти в рюкзак, перш ніж пірнути у хвилю перехожих.
Він ішов повільно, сам здивований «квітковими» закупами.
«Нарциси для Зосі…» — розважав він. І не треба, мовляв, дякувати. Він скаже, що це так трапилося. Що він просто проминав якусь стареньку жінку і йому шкода було дивитися на бідолашну бабусю.
Мовляв, купив за копійки. Їх як поставити у воду, то, може, з день і постоять — запропонує він.
Гірше буде з котиками… Він ніколи ще жодній дівчині не дарував квіти. Колись дарував матері. Вкрадені з квітника. Заносив їх разом з дільничим. Дільничий тримав його за вухо, а Віктор так від болю стискав букет, що там лишилися самі стебла. Це були, мабуть, найдорожчі стебла у світі, але мати заплатила штраф із посмішкою… А може, лишити ті котики в рюкзаку? І нащо він їх купив?! Він наче збирався вручити їх Йоанні… Вона й справді виявилася дуже приємною. І взагалі не така бундючна, як він гадав раніше. Вони сміялися, пригадуючи чергу в аптеці. Хлопцеві довелося заприсягтися, що тоді, під час випадкової зустрічі, він не кепкував з її волосся, а просто милувався ним. Певно, милувався він не так, як слід, адже він розуміється на жінках як свиня на апельсинах. Знає тільки, що вони ні з того ні з сього ображаються і болісно реагують на щось своє. Його попустило, коли дівчина зізналася, що вона й сама мала про нього не кращу думку. І коли вона побачила його на порозі квартири, залюбки грюкнула б дверима…
Насправді, вони тільки-но почали балакати. Зося запізнювалася через затори, тож слово за словом… А слів чомусь виявлялося дедалі більше і більше. Немов здавна вони ховалися десь усередині, скрутившись і бунтуючи, проте й шукаючи нагоди своєчасно вискочити з криївки. Забриніти щирістю, заіскритись і назад заскочити. Коли вона розповідала йому про Сирію, в її очах світилося тамтешнє сонце і в кімнаті ніби з’явилися тіні старих друзів. Йому здавалося, що вдвох із нею він пірнає у вечірнє море і вишукує посеред теплих пісків живого скорпіона. Потім, за хвилину, завдяки рудокосій проводирці він оглядає десь на півночі, в далекій Тель-ель-Амарні,[17] візантійські мозаїки, і їх рятує батько Йоанни і міжнародна група археологів. А з розкопок він просто перескакує у Дамаск, під ятку-кухню, щоб очима їсти фалафель і шаурму. Зненацька він повернувся з екзотичної мандрівки, бо до кімнати увірвалася захекана Зося. Разом зі збираними зі столу світлинами зникали чарівні хвилі, короткі, як сирійський сон. Вони падали одна за одною в глибоченну коробку, а тоді разом із Йоанною вийшли з кімнати. Він сумно дивився на зачинені двері і вперше без ентузіазму записував еміграційні болячки поетів. Він не міг витиснути з себе якогось захоплення строфами, сповненими любові й болю, щоб потішити Зосю.
— О ні! — нарікала вона, підносячи руки до люстри. — Поет мало не помирає від тривоги, а тут позіхання! Що за бездушне покоління!
— Я сам умираю від тривоги! — зізнався він потім Зосі. — Замість просто сказати всім панянкам «я тебе кохаю», такий невдаха-романтик понаписував десятки книг. І я тих книг не прочитаю до кінця життя, не кажучи вже до іспиту.
— Ти щось маєш проти цих чудових освідчень? — спитала вона тоді, намагаючись вдати різкий тон.
— Я-то ні, але ці дівчата?.. — Він недовірливо похитав головою. — Їм довелося пробиратися через стільки рим, щоб зрозуміти, що їх хтось кохає…
— Так, їм пощастило! — заперечила Зося. — Сьогодні замість віршів ми отримуємо квиток у кіно або електронного листа: «Привіт, а ти крута ляля. Хочеш бути моєю дівчиною?» — вона процитувала уявні листи, голосно регочучи.
— Я б із цих двох вибрав квиток. Але на фільм про кохання, звичайно, — мирно закінчив хлопчина, зауважуючи в очах Зосі німий докір.
Відтоді кожен похід на вулицю Домейко перетворювався на подію. Вікторові раптом стало заважати занадто довге волосся. Він узявся оглядати свої нігті. З’ясував, що має геть нікудишнє взуття. І цей потертий светр з етикеткою «Made in England». Він подобався йому не менше, ніж раніше, але вперше хлопець відчув потребу стягнути його з себе. Ніби то не светр був старий, а картка із застарілою адресою, куди Віктор більше не вибереться.
17
Поселення на східному березі Нілу, за 287 км на південь від Каїра, де розташовані руїни давньоєгипетського міста Ахетатон.