Хлопець дивився на свій новий гольф. Графітова барва додавала йому серйозності, а трохи затертий картатий шарф — певної легковажності. Він нагледів його на базарі, за безцінь. Навіть Шимон протяжно свиснув, угледівши хлопчину, коли той, як нова копійка, зайшов учора до ательє.
— Нічогенько! — високо оцінив він хлопця. — А я думав, що ти підписав довічний контракт із фірмою, що шиє візерунчасті светри! — посміхнувся чоловік.
Йоанна ущедрила його на порозі найчарівнішою посмішкою.
— У мене є новина! — загадково заявила вона. — Для мене добра, для тебе — кепська! Зосі сьогодні не буде. Її щось у школі затримало, і вона телефонувала, щоб вибачитися. Тому я подумала, що ми могли б податися на Віслу…
Вона торохтіла, мов вітряк, наче хотіла швидкістю фраз, які вистрибували одна за одною, зберегти ніжний рум’янець, який легенько забарвлював бліді щоки.
— Трагічні новини, — тупцявся Віктор. — На щастя, мені подобаються уроки на природі, — докинув він мерщій. — Тільки, може, щось зроби з цими квітами. Вони для Зосі… — затнувся хлопчина, збентежений незручною ситуацією.
Йоанна з таким захопленням припала очима до жовтого букетика, що останнє речення він додав квапливо.
— Звичайно, для неї, — Йоанна сягнула рукою до квітів, що яскраво жовтіли в руках Віктора. — Зачекай, я поставлю на її письмовому столі, — вона зникла в кімнаті. — Я зараз накину куртку і швидко взуюсь. — Вона поморочилася з довгими шнурками і вже за хвилину могла б поповнити лави військового десанту.
— А це тобі.
Вона недовірливо дивилася на три гілочки кудлатих котиків. Вона хотіла щось сказати, але через Вікторове збентеження і ніякове мовчання дівчина взяла їх без жодного слова.
Йоанна встромила носика в скромний подарунок, а коли підвела очі, Віктор був вражений, що така простенька рослина може викликати стільки задоволення.
— Ти не глузуєш з мене? — спитав хлопець про всяк випадок.
— Ти, мабуть, жартуєш! — пирхнула дівчина, знову притуляючи букетик. — Я ніколи не отримувала квіти від… ні, взагалі… — затнулася вона, перш ніж рушити по другу вазу.
Вітер з-над річки переможно махав шаликом Йоанни. Із його сміливим штурмом розвіялося тепло березневого вечора. Дівчина відгорнула комір і засунула в кишені змерзлі руки.
— А ще хвилину тому тут була весна, — Віктор недовірливо роззирався довкола.
Вони поволі брели вздовж мерехтливої лінії берега.
— Я колись утік із дому і сховався… бачиш онде кущі глоду? Ото в них! Справді! — мовив він Йоанні, дивлячись у сповнені недовіри очі. — Мені було років шість чи сім… У квартирі був скандал. Мама складала валізи, бабуся з тріском грюкнула дверима у свою кімнату і, як усі бабусі, плакала. Ідеальна мить, щоб зникнути.
— Ти думав тоді про бабусю?
— Гм, — кивнув він. — Напевно, і про неї теж… Та більше про маму. Я хотів, щоб вона мене шукала і спізнилася на літак.
— Гарний план і підступний! — пошепки зауважила Йоанна. — І де вона тебе знайшла? Тут? Над Віслою?
— Вона мене не шукала.
Хлопець і дівчина йшли мовчки до закруту розгойданої річки.
— Я теж колись сховалася. — Йоанна стала біля похилого дерева: досить було трохи роздивитись, і воно вже стало для них лавкою. Дівчина і хлопець посідали на дуплавий стовбур, трохи збентежені раптовою близькістю. — Ну, я сховалась у ванній, — знов озвалася Йоанна, дивлячись на те, як котяться хвилі. — Це було того дня, коли ховали маму. Навіть Зося не знає, чому там…
— А навіщо? — Віктор охоче обійняв би її за тендітні плечі рукою, але сидів непорушно, боячись, що наполохає цю несподівану хвилю щастя.
— Бо ванну викладено кахлями. У спекотній Сирії я часто бавилася на кам’яній підлозі. Мама ніколи на це не нарікала… — Вона глянула на Віктора зі страхом: а що, як йому це не цікаво…
Він слухав уважно, дивлячись у сіру імлу.
— Коли я збирала білою сукенкою пилюку з кахляної мозаїки, матуся сиділа поруч, іноді затримуючи на мені погляд. Така вона була спокійна і… прояснена. Цей спогад найдужче гріє мені душу, — підсумувала Йоанна, і її голос ледь помітно тремтів.
Уява намалювала їй себе, молодшу на кілька років; ось дівчинка припала губенятами до кахельної підлоги, заплющує очі й навіть відчуває полегшення, яке дає в спеку камінний холод. Але її вона не побачила. Тієї давньої матусі. Вона бачила тільки іншу. Чужу і… і нерухому.