— Побачиш, усе буде добре, — запевнила її Йоанна і майже силоміць виштовхала приятельку з вузького туалету.
Кая зітхнула з полегшенням, коли виявилося, що її успіх буде затьмарений виховними виступами дирекції та запрошеного до школи співробітника поліції.
— Крадіжкам учнівських грошей слід покласти край. Злодіям кажемо «ні»! — сухо говорила директорка, обливаючись потом у занадто тісній білій блузці.
— У спгаві банди злодіїв, які пгивласнюють і кгадуть ггоші у молодших, ми вже пговодимо слідство… — поліцейський мало не ковтав мікрофон, забавляючи своєю кумедною вимовою всю гімназію.
Коли Кая рушила по свій приз під оплески Йоанни та кількох однокласниць, то з подивом виявила, що її напруження перед виступом і те суцільне збентеження, страхи, комплекси — все було ні до чого! Яка паніка змушувала її тремтіти перед аудиторією?! Зрештою, ніхто на неї й оком не кинув, хоча Кайка про себе каже: «Я величезна баба, яку важко не помітити». «Але ж я була дурна, як пеньок, — сміялася вона подумки, простягаючи руку до конверта з грошовою винагородою. — Я не заслуговую навіть на те, щоб з мене потухати, як каже Папроцька…»
Директорка також посміхається. По-робочому. Неначе позує для невидимого об’єктива. Вручаючи їй чек і альбом картин, вона схиляється над Каєю.
— Це ще не все, — каже вона з виглядом покровительки мистецтв. — Ти також отримаєш стипендію на розвиток таланту.
— Від школи? — Кая нетямиться від утіхи.
— Швидше завдяки школі. Це… міністерська нагорода, — директорка приховує збентеження за серйозністю. — Без допомоги нашої вчительки малювання її б не було. Тож радій! — І вона знову посміхається невидимому фотографу.
— Я радію, — шепоче Кая. У неї складається враження, що ту стипендію вона мусить зараз же віддати неперевершеній учительці малювання.
Дівчина повагом повертається на місце. Гордо проминає кілька недбало кинутих «телятин», «свиноматок» і «кашалотів». Вона чує зневажливе шепотіння Каськи («Зробила, бач, з мазанини бабло! Тепер уже заслужила на потрійні відбивні!»).
Вона чує Євку — ту, з гарненькими кучериками і пігулкою «екстазі» в невеликій сумочці («О, я не можу! Як вона на сцені вигнулася! Не інакше, як у лісі щось велике здохло!»). Усвідомлення того, що вона — не об’єкт колективного захоплення, додає їй сил. У відповідь на «телятину» посилає Касьці дзвінкий поцілунок. Почувши про свою «гнучку» поведінку на сцені, скоса блимає на Євку. І вже стоїть поруч із Йоанною, м’яко вітаючись кулачок об кулачок. На щастя.
Слабачка знову боїться власної тіні. Її голос звучить як колискова серед гармат.
— Велике прохання до тих, хто постраждав від чергових крадіжок у роздягальні, записатись у цей список! — вона намагається перекричати дедалі сильніший гамір. — Поруч з іменами зазначте, скільки у вас украли!
Йоанна вражена, що Слабачка так серйозно ставиться до школярів: як-не-як, а для них вона є хіба що якоюсь перешкодою, коли ті летять по школі до вхідних воріт. З її делікатністю і тактом вона повинна викладати в якомусь університеті. «Адже тут вчать лише грубих правил, — думає вона, співчуваючи тендітній білявці. — У цьому класі потрібен різник, а не орхідея…»
Коли список досягає Каї та Йоанни, він являє собою хіба що відображення шкільного почуття гумору. Серед найбільш потерпілих — Каська і Матеуш. У неї поцупили тисячу євро, а в нього — лотерейний білет з мільйонним виграшем. Інші жартівники обмежуються тисячами злотих і доларів. Ірміна, Анна і Лукаш, певно, не жартують. У них у роздягальні витягли по двадцять і п’ятдесят злотих. Кая хитає головою. Сюди вона не запишеться.
— Насправді я ніколи не залишаю гроші в роздягальні, — пояснює вона пошепки спантеличеній Йоанні. — Я краще куплю собі фарбу або якийсь гаджет для братів, аніж докладу комусь на пиво чи наркоту.
Йоанна ретельно виводить своє ім’я. Трохи порахувавши, вона записує суму: сто п’ятнадцять злотих. Несподівано дівчина розуміє, що ця втрата не викликає у неї, та й раніше не викликала, жодних емоцій. Як завжди.
«Якби йшлося про якусь солідну суму… — думає вона, записуючи цифри. — А так ця пайка для злодія — це як непорушний пункт шкільного статуту… Тут узвичаїлося загарбання чужого…»
Вона посміхається, згадавши, що в боковій кишені власного рюкзака лежить кілька інших, теж поцуплених дрібничок. «Якщо їх не буде знайдено, сестра може луснути від злості», — зітхає дівчина з тривогою. Десь цієї ж пори Зося, мабуть, кидає останній погляд у коридорне дзеркало і похапцем збігає сходами, кваплячись на побачення з Кшисем. Але це унікальна ситуація, швидко виправдовується вона подумки. Адже рідко так буває, що і вона, і Зося мають побачення в один і той самий час.