Останньою думкою сміливо міг би починатись і лист до матері, тож, недовго думаючи, Йоанна дістає із зошита жовту листівку і довго працює над заголовком, оздоблюючи його кількома дрібними квіточками.
Зося не шукала своєї косметики. І не кинула на адресу сестри якогось відповідного епітета. Не побачилася вона і з Кшисем. Йому довелося самотужки вибирати пристойний подарунок батькові на день народження. Вона навіть не почувалася винною, коли відмовилась від запланованих закупів, кинувши мимохідь: «Вибач, сьогодні не можу!» І поклала слухавку, перш ніж у ній зазвучало тривожне запитання: «Що сталося?!»
І навіть якби жінка почула це питання, якби ще якусь хвилю притискала телефон до мокрої щоки, вона пробурмотіла б щось у відповідь, та й то не до ладу. Або щось би збрехала. Могла б рубонути щось типу таке: «Це не пов’язано зі мною» або згадати про проблеми в школі. Імовірно, вона вибрала б одну з тих правдивих, а проте страшенно далеких від істини версій.
Вона сиділа на лікарняній лаві. У вузькому коридорі, схожому на глухий кут, який оберігала від небажаних поглядів жовтувата шибка. За нею маячіли рухливі постаті, що крутилися якось незрозуміло, навіть безцільно. Так само вона думала, коли за цією шибкою реанімовували її матір. І в той час Зося теж почувалася винною, що вона така самотня, нікому не потрібна. Сидить собі на самоті й не заперечує, що якісь незнайомці з відділу інтенсивної терапії борються замість неї.
Їй пообіцяли, що якщо Мальвіна погодиться, то їй дозволять зазирнути до неї.
«Зазирнути… Ох і звучить! — подумала вона, нервово шукаючи хусточку. — Так, наче я збиралася з нею погомоніти. Начебто всі ці метри прозорих трубок ув’язнили її через якийсь апендицит або ангіну…»
Якби вона мала при собі свій щоденник, то, певно, спробувала б зібрати в якусь упорядковану вервечку легковажні та розпорошені думки. Більше схожі на червневих світлячків, які з’являються і зникають так швидко, що й не скажеш напевно, чи бачив насправді їхні зеленуваті тільця. Слова в низці завжди можуть означати що завгодно, а думки, що спалахують і гаснуть у темряві недомовок, тільки болять і вже не хочуть нічого означати.
Отож, якби цей щоденник вона тримала в сумці, між класними роботами й анкетою з питання вибору майбутнього вишу випускниками, якби відкрила його на вільній сторінці та потрусила чорнильною ручкою, що час від часу пересихає… Що написала б про останні години?
Вона заплющила очі й, тихо ворушачи губами, спробувала скласти кілька значущих фраз.
Коли сьогодні мене викликав наш директор, я гадала, що йдеться про похід класом на концерт «Kult».[18] Я мала сказати, що це занадто і я категорично проти. Я увійшла з гордовитим виразом, але директор навіть не глянув на мене. Він запитав, що я можу сказати йому про Мальвіну Родан. Я потішилася, що мова йде про Мальвіну, а не про Казика.
— У неї наразі складний період, — мовила я. — 3 нею щось не так, але я не знаю що.
— Зате я знаю, — зауважив директор. — Вона лежить у відділенні інтенсивної терапії. Вона намагалася накласти на себе руки. Отже, ви тепер теж знаєте, що відбувається з вашою ученицею Мальвіною Родан.
А тепер я сиджу, Мальвіно, перед дверима твоєї нової кімнати. Тут біло і стерильно. Лікарі — у бірюзовому, медсестри — у блакитному, я — посіріла. Я бачила тебе тільки частку секунди. Ти блідіша за розлите в ліжку молоко. Кажуть, що з тебе дістали цілу аптеку психотропних ліків. Вони належали твоїй тітці, тій, яка разом зі своїм чоловіком справляє таке гарне враження.
Чи загадувалась тітка над тим, від скількох лихих торкань доводилося щодня утікати племінниці? Від скількох хтивих поглядів вона мусила ховатись у ванній? Тихо зникати, обертаючи ключ? Тремтіти від страху й безсилля?.. Ховати своє тіло і тримати його, наче в таємниці? Так, наче це сукня нареченої за день до весілля, а не твоя священна власність, розпоряджатися якою можеш тільки ти…
Цікаво, про що здогадувалася твоя тітка, а що проґавила, лягаючи спати рано через мігрень. А може, в її буденних думках тебе взагалі не було? Тремтяча тінь дівчини за скляними дверима нічим не відрізнялася від сцени останньої мелодрами, яку вона переглядала, виливаючи сльози й пестячи улюблену кішку. Скільки почуттів ти ховала від неї та від себе? І що ти зробила з відчуттям провини?
18
«Kult» — польський рок-гурт, створений 1982 р. у Варшаві Казимєжем Сташевським та Пйотром В’єтескою на основі гурту «Novelty Poland».