Кімнату Віктора, якщо не брати до уваги канапу, що теж була сховком, займала трійця меблів: довгий стіл, стілець і кутова шафа для одягу, кращої за яку годі було знайти. На спинці стільця висіло двоє недбало кинутих джинсів і кілька футболок. І якщо їх там бракувало, значить, вони були або в пральній машині, або ж він їх одягнув. Ще недавно, коли бабуся піднесено крутилася помешканням, вона починала наводити лад, розкладаючи ті скромні пожитки у шафі. І хоча старенька вкрай обережно розвішувала і викладала речі по місцях, витирала пилюку, вибивала килимок, їй здавалося, що ця частина будинку більше нагадує аеродром, аніж доглянутий хлоп’ячий куток. Коли вона добиралася до столу, на якому гордо повипростували крила літаки всіх розмірів, ганчірка завмирала в її руці. Бабуся сідала на стілець і з захопленням розглядала добірну колекцію онука. Краса пластикових і дерев’яних моделей, що стояли гідно й непорушно, її вражала. Хоча саме вони були відповідальні за вічний гармидер у кімнаті. Вони скидалися на справжнісінькі літаки, що приземлилися сюди, на стіл, з неба якоїсь крихітної державки. Вона частенько бачила згорблені плечі Віктора, що терпляче схилився над черговою моделлю. Він так поринав у процес, склеюючи та складаючи крихітні деталі, що не чув, як старенька ставала за ним, дивлячись, як у муках народжується нова машина.
Одного разу бабуся спитала онука, чому він так любить літаки. Хлопчина знизав плечима, не відриваючись од роботи. Тоншою за сірник паличкою він саме намазував клеєм кабіну пілота.
— Та це я так, розважаюся, — кинув тоді він.
Він злукавив. Бо то був час великої віри у літаки, зокрема в той, на якому він мав злетіти, щоб потрапити просто в англійське помешкання матері. Те її пристановище, зі справжнім каміном, з вікнами, що виходять на галасливу вулицю. Вся у неонових вивісках, наче там навіть у літню пору святкують Різдво. Й один із неонових вогнів, червоно-зелений, цілу ніч випромінює бліде барвисте світло в кімнату, відведену для Віктора. Хтозна, чи справді неонове світіння існує, але хіба це важливо? Було б добре спати на білосніжній постелі в червоно-зелені смужки…
Він увімкнув нічник. Його тьмяне світло вихопило з темряви кімнатний розгардіяш.
«Добре, що бабуся сюди не заглядає, — подумав хлопець, скидаючи з ліжка кілька книг із моделювання. Він хутко зняв одяг і недбало накрився ковдрою. — Ніякого миття, жодних думок і жодних планів на завтра», — вирішив він.
З-під напівзаплющених повік хлопець зиркнув на улюблений «боїнг». Добряче він біля нього помарудився. Навіть стерном обладнав літачок, додав ще один двигун, аби він стрілою дістався островів. «Боїнг» був прихильний до свого майстра. Без допомоги пульта дистанційного керування зробив на столі коло пошани, блимаючи вогниками.
«Непогано їздить! — захопився вражений Віктор. — Але я стомився, як пес!» — І він мерщій заплющив очі, боячись, що літак злетить і станеться велика авіаційна катастрофа.
Йоанна по той бік дзеркала
Софія Мйодовська, вихователька першого ліцею, полоністка і шанувальниця пісень Марії Пешек, намагалася ретельно обтрусити чоботи. Пакет з учнівськими роботами не полегшував цієї мороки. Перш ніж взуття повернулося до рідного оливкового кольору, пакет тріснув, й окремі аркуші встелили паперовим килимом коридор.
— Зосю! Що це ти накоїла?
Сповнений невдоволення голос належав власниці рудих кучерів і зелених очей, які грізно приглядалися до винуватиці безладу. За мить з-за дверей з’явилася вся постать — неймовірно барвиста, вона загрозливо розмахувала шваброю.
— Привіт. Падаю з ніг… — простогнала Зося, безпорадно випускаючи з руки порожній тріснутий пакет.
— …а я з шоку! Я щойно вимила коридор, а ти закидала його трьома класами!
— Двома, — виправила Зося, обнімаючи сестру вільною рукою. — Дивись, що я купила на обід!
Зелені очі вп’ялися в паперовий пакунок.
— Песто? Моя улюблена паста? Гаразд, один клас я тобі пробачаю, але іншим скажи: «Побачимося після зимових свят!»
Вони сиділи на кухні, дивлячись голодними очима на те, як мляво готуються спагеті. Зося любила ті нечисленні миті спільного очікування страви. У неї було так мало часу для сестри.
«Добре, що ми хоч їмо вдома разом. У шкільній їдальні ми розбігалися б з тацями як чужі одна одній ненажери», — думала вона зараз, з недовірою придивляючись до Йоанни. Та знову добре підросла. Куплений кілька місяців тому светрик більше схожий на куцу камізельку, ніж на блейзер у барвисті смужки.
— Ти, мабуть, купуєш ріст на «Allegro»![3] — Вона зітхнула, закотивши очі. — Елегантні дівчата ростуть неквапом!