Бабуся не переймається цими грубощами. Її світлі очі бачили стільки, що цей гарний, добре одягнений онук даремно робить таємницю зі свого щастя. «Але хай і так! — думає вона, взявши тремтячою рукою пульт дистанційного керування. — Нехай думає, що тут ще ніхто не закохувався і що він є першим закоханим чоловіком у цих маленьких кімнатах на верхніх поверхах старого будинку».
Войтек чекав на автобусній зупинці. Побачивши приятеля, він похапцем закрив читану книгу і пішов до нього.
— Привіт. Ти пунктуальніший за тренера! — похвалив Войтек.
— Я спеціально трохи раніше… Моя… знайома, Йоанна…
— Та крута руда, яку ти недавно закадрив?
— Атож… То вона з приятелькою хотіла подивитися на наше тренування… Що ти думаєш?
— А що тут думати, — Войтек урвав його вагання. — Легкота! Тільки хай поквапляться, тому що, якщо спізнимося, Каучук таких чортів нам дасть, що й про гарну дівчину забудеш.
— А ось і вони! — у голосі Віктора забриніли одночасно полегшення і гордість.
Войтек змушений був визнати, що його приятель і справді мав привід для гордощів. Він стояв у важких черевиках, у розстебнутій вітрівці, з радісним виразом на обличчі. Його волосся куйовдив вітер.
— А та друга? — прошепотів хлопець запитально, придивляючись до симпатичного личка Каї.
— Її подруга. Нічогенька. Любить посміятись і взагалі нехила, — прошепотів Віктор, приязно махаючи дівчатам.
— Якщо ми зараз не заліземо в трамвай, то замість тренування ви побачите наші трупи, — посміхнувся Войтек, вітаючись.
— Та ми ніби вже сідаємо, — Кая перша помітила гримкотливі вагони, що сунули чимраз ближче. — Шкода, що це вже ціла рухома реклама, а я так люблю старі червоні трамваї.
Дорога до спортивного комплексу вела через заболочені, проте зелені моріжки.
— Ви тут, мабуть, уперше? — здогадався Войтек, бачачи, яку цікавість у дівчаток викликала присадкувата будівля спортивного комплексу.
— Де там! — жваво заперечує Кая. — Я ж колись на ковзанці мало ласти не склеїла!
— Але ж як красиво врятував її один шляхетний мачо! — з посмішкою додає Йоанна і швидко переповідає недавню пригоду на ковзанці. — Я не здивувалася б, якби цим таємничим джентльменом виявився один із вас, — закінчує дівчина, з надією дивлячись на Віктора.
— Мені дуже шкода. Але я не маю таких подвигів, — безпорадно розводить він руками.
— Я теж, — чесно зітхає Войтек. — Але ще не все втрачено. Дайте нам шанс і ще раз гепніться на кригу, — пропонує він, викликаючи загальний сміх.
— Вхід на трибуни з правого боку, — Віктор насилу висмикує руку з Йоанниної. — Побачимося пізніше.
З четвертого ряду чудово видно велике льодове поле і гравців, які нагадують героїв мультиків.
— Вони геть усі однакові! — переживає Йоанна. — Як мені вболівати за Віктора?
— Може, серцем, а не очима? — пропонує Кая, намагаючись визначити, за якою маскою ховається приятель її подруги. — Он, напевно… ото він! — вона тицяє в рухомий силует хокеїста.
— Ні-і. Отой, — твердо заперечує Йоанна. — Тю, хай йому грець! Той ліворуч…
— Ліворуч — це, певно, Войтек чи ні… — Кая безпорадно опускає руку. — Схоже, що розгледіти ми можемо хіба що тренера…
— Зате Віктор нас розгледить, — сяє від радості Йоанна, побачивши акробатичний парад на льодовій смузі. Танці з ключкою — це саме для неї.
І з цього моменту вона не спускає очей з досвідченого гравця, який блискавкою гасає за чорним диском. Полотніє, коли бачить, як один із гравців відверто підставляє Вікторові ногу. Вона залюбки зійшла б з трибун і сказала, що думає про таку поведінку. Але, на її подив, Віктор у боргу не лишається і, своєю чергою, явно не по-братерському штовхає суперника. І все для того, щоб повернути собі владу над отим шматком гуми.
— Це не для мене, — кривиться Йоанна, розчарована агресією, на яку тренер не звертає уваги.
— А мені подобається. Оце чоловіча гра! — Кая зітхає, обводячи мрійливим поглядом усіх хокеїстів. Хтось упав, хтось встає і готується вступити в бій на льоду. — Подумай, таке маленьке чорне кружальце, а стільки красунчиків віддало б за нього зуби!
— Віддало… ще й красиво! — сміється Йоанна.
— Я дивлюся на них і відчуваю, що той мій лицар-рятівник, певно, десь дуже близько, — Кайка знову тяжко зітхає, не відриваючи очей від матчу. — Це так романтично…
— Я не дозволю тобі закохатися в маску й рукавички! — хмуриться Йоанна. — Хоча… Хтозна — може, це вже відбувається? — розважає вона голосно, стежачи очима за тією однією маскою. Обраною з-поміж кільканадцяти інших.