Коли дівчата виходять зі стадіону, Віктор із поблажливою посмішкою вислуховує Йоаннині скарги.
— Це було жахливо! Він перекинувся через твої ковзани! А іншого разу ти виставив ключку, через яку той бідолаха… ну, отой, в окулярах, звалився на лід, як мішок! І де тут чесна гра? — нервувалася дівчина, проте захоплено дивлячись на Віктора. Сьогодні на льоду йому випав вдалий день.
— Хокей — це вистава, видовищний спорт, і водночас він агресивний… Кожному з нас доводиться опанувати правила гри. І порушення цих правил теж, — пояснював Віктор. Але навіть якби він цього не робив, Йоанна і так тримала б міцно його руку у своїй. Вона дріботіла поряд, щомиті підводячи цікаві очі догори, щоб глянути в спокійне і радісне обличчя свого хлопця.
— А ось і ви! — З-за плечей вигулькнули члени іншої команди, що, перемовляючись, і собі поспішали на зупинку. — Ну, дали ви нам, але з таким допінгом це не штука! — крикнув один із команди. Решта приязно засміялася.
— Ми тримали кулаки за всіх! — запевнила Йоанна, відповідаючи посмішкою.
— Напевно, тому ми вижили! — жартома зітхнув білявець із напханою спортивною сумкою. — Без ваших кулаків — рука, нога, голова були б на бортику. Пауер непередбачуваний…
— Хто?! — вигукнули одночасно Кая і Йоанна.
— Я ж кажу: Пауер! Ти що не знаєш, з ким ідеш під руку? — білявець помахав на прощання і побіг до приятелів, які вже були далеченько.
— Ви не знали, яке Віктор має прізвисько? Це так його тренер прозвав! Сталева міць і таке інше… — у голосі Войтека з’явилася гордість.
— Шкода, що не «святий Алекс», — зауважила Йоанна. — Сила скромності й таке інше…
— Я в шоці! — Кая засміялася до сліз. — Ну, нарешті я впізнала свого лицаря! І хоча він виявився не моїм, нарешті можу сказати це дурнувате «дякую».
— Це тільки я тут чогось не розумію? — спробував щось з’ясувати Войтек, скоса дивлячись на веселу трійцю.
— Буде нагода, розкажемо й тобі. Але ця історія варта принаймні… двох тисяч калорій. Отож морозиво або піца якнайшвидше! — вирішила Кая, перш ніж заскочити з Йоанною до трамвая, що ось-ось мав рушити.
У кафе поруч зі спорткомплексом майже всі столи були зайняті, а черга до вільного проходу не налаштовувала на оптимізм.
— Це, може, й на краще? — капітулював Віктор. — Одного тренування на день достатньо. Давайте обійдемося якоюсь «колою» чи як?!
— Є два місця, — Войтек перевів погляд у бік вузького проходу. — І двійко дівчат. Певно, вони теж вільні…
— Дякую, але…
— Жартую! Он, під баром, звільняється місце. Ходімо?
Вони замовили холодні напої, а тоді посідали в плетені крісла.
— Пам’ятаєш? — Войтек сентиментально роззирався по тісному приміщенню. — Колись ми тут мало ложки не мили. Після кожного тренування заходили… Я вже боявся, що ніколи більше не побуваю. Приємно повернутися «додому».
— Я теж про це сьогодні думав, — Віктор махнув рукою у відповідь на усмішку знайомої офіціантки. — Але без тебе я міг би сюди й не потрапити.
— Та що ти! Ти сам вирішуєш, де ти є…
— Не завжди, — Віктор спохмурнів. — От, наприклад, Мальвіна… Хіба вона могла вплинути на те, що скоїлося?
— Раніше, ймовірно, не могла, але зараз… Шкода тільки, що заплатила так дорого… Ну, і вся школа про неї говорить. Їм аби язиками чесати. У чужому нещасті можна порпатися…
— У нашому класі все навпаки…
— Згоден, — притакнув Войтек, — але це заслуга Зоськи.
Вони замовкли, опустивши похмурі очі у склянки з «колою».
— Мальвіна, я, ти… всі ми жертви дивних мрій наших старих, — порушив тишу Войтек. — Точніше, вони відібрали в нас звичну дитячу буденність… канапки до школи, настирні питання про контрольну роботу, власний куток, хоч би навіть з нестерпними братами й сестрами на голові. Не кажучи вже про собаку чи кишенькові гроші.
— Ти не хотів би й собі з ними? В Ірландію?
— Я був би ідіотом! — Веснянкувате обличчя Войтека, хоч хлопець і намагався посміхнутися, залишалося напруженим і блідим. — Мій двоюрідний брат влаштував мене на шабашку, — розповідав він далі. — Мабуть, я заробляю тут більше, ніж вони там. Щоправда, вихідних у мене нема, часом ішачу і в суботу. Хоч я «мерсом» із крамниці двоюрідного брата не виїжджаю, але вистачає. Навіть на кіно або стареньку книгу. А в моєму рідному будинку я частіше зустрічав судового виконавця, аніж батька.
— А я? — підхопив Віктор після розповіді Войтека. — Скільки часу мало минути, перш ніж я зрозумів, що мати не вернеться по мене літаком? А проте мені й досі краще її звинувачувати, ніж хвалити себе… А може, тепер уже інакше? — він пристає на цю спокійну думку. — Відколи у мене є Шимон, Йоанна, то мені начхати, яка погода в Англії і з яким Джоном мати закладає чергову угоду з любов’ю…