— Ще «коли»? — спитав Войтек і, не чекаючи на відповідь, рушив до бару.
— Агов, коноплястий, ми знайомі, еге ж? — перед Войтеком виростає Шланг з неодмінною цигаркою. — І якось незле складається, що ми знаємо один одного як свої п’ять пальців, бо нам із приятелем потрібне бабло…
— О, що це тут за олень?! — тішиться п’яний Приколіст, міцно вбиваючи Войтека у плетене крісло. — Ну, рогатий, за роботу! Де твій товстий гаман? Давай, давай, а не витріщайся! Світлину дівчини з гаманця ми тобі віддамо!
Войтек мовчить, але навіть якби він спробував щось сказати, його голос потонув би у колективному реготі, до якого долучається такий собі Молокосос.
— Хіба ми знайомі? — наважується спитати Войтек, начебто розраховуючи на допомогу сухорлявого підлітка у спортивній кофті.
— Не загравай до мене. Я з тобою не піду! — підліток крутить зап’ястям і стегнами. Всі регочуть.
Він задирає носа, гордий з того, що його дотеп так розсмішив друзяк. Хлопчина залюбки докинув би щось іще. Насправді він зробив би все, щоб укинути чергову пайку веселощів. Нічого не тішить так, як успіх на випробувальному терміні. Тоді ти готовий зробити що завгодно.
— А якби я таки наполягав на цьому побаченні? — чує він позаду. — Гарно про нього тебе попросив?.. — Віктор стоїть, злегка розставивши ноги, з пляшкою «кока-коли» в лівій руці. — Таке солодке тет-а-тет.
Западає тиша. Войтек насилу підводиться, потираючи рукою зболіле плече.
— Хтось тут аж проситься, щоб йому трохи підрихтували табло… — озивається Молокосос, але Шланг перериває його на півслові.
— Якщо хтось і проситься, то, певно, ти, кавалок. Не засмучуй нашого доброго друга, — додає він, запобігливо дивлячись в очі Віктора.
Приколіст нічого не говорить, хоча вельми хотів би сказати Віктору, яка честь зустрітися з ним. Не так давно телефонував бос і хвалив помічника. Після цієї новини Валек три дні ходив, як у воду опущений. Уже всі в компанії знають, що Віктор вхожий до верхівки штабу. Само собою, Майорова довірена особа…
— У кожному разі, погано те, що цей зелений смердюх… Цей жовторотий новачок… З твоєї школи… А тобі, Вікторе, і потрясному приятелю — приємного вечора, — з усмішкою белькоче Шланг. — Валек теж тебе вітає, — додає він улесливо, нетерпляче дивлячись на вхідні двері.
— Ну, гаразд, — підхоплює Приколіст. — Було приємно, але нам уже час. Валимо звідси, панове…
Віктор точно виливає вміст пляшки. Войтек цінує його зусилля і схвально киває.
— Тобі б в аптеці працювати, — каже він другові. — Я б не міг. Дивись, як у мене рука труситься, — показує Войтек, підносячи до рота тремтячу склянку.
А ще не так давно я найдужче переймалася тим, яку виставу у Варшаві вибрати для 11-Б, дібрати сукню, що хвилювала б одного програміста. Шукала засіб для виведення плям, бо наші ганчірки останнім часом нагадують справді ганчір’я. Вибирала ім’я для нового цуценяти в притулку, яким здебільшого опікується Йоанна.
Тепер я зрозуміла, як чудово, коли маєш якийсь вибір. Ми глибоко нещасні, коли позбавлені його і маємо прийняти те, що дає нам доля. Не питаючи, не зважаючи на власні почуття. А може, того й не зважаємо, бо доля зазвичай буває сліпа?
Зося по той бік дзеркала
Зося сидить нерухомо біля материного туалетного столика, сама-одна. Вона здається дещо примарнішою і худорлявішою, ніж насправді, але це через давно відомий недолік дзеркала.
Вивчення очей, вигину брів і спроби посміхнутися мали б переконати її, що зовні все не так погано, як усередині. А дзеркало, проте, підманює. Що довше Зося дивиться в нього, то більшої відрази сповнюється до себе.
«Ти мене розчарувало, — шепоче вона своєму відображенню. — “Зося, добра порада”. Афоризми на всі дні року». Ще й на січень наступного року теж. Календар із купою тире. Біля кожного з них: важливо, важливо, дуже важливо. Точний план життя. Крок за кроком:
— скласти контрольну роботу;
— пересадити квіти;
— батьківські збори в Йоанни;
— косметичка;
— розмова з Сандрою (підозрюю наркотики);
— Кшись (скасувати побачення);
— стоматолог;
— купити мішки до пилосмока.
Важливо, важливо, дуже важливо.