«Чому в моєму календарі нема того, що сталося насправді?»
— Лікарня — Мальвіна в критичному стані.
— Сусідська квартира — батьки залишають дитину без нагляду в нічний час.
— Похорон тітки Кшися — я не була (іменини замдиректора в пабі).
— Хлопець Йоанни — серйозно не розмовляла (досі нібито в неї не було хлопця).
Важливо? Дуже важливо? А може, найважливіше?
«Зосю, та, яка дивиться на мене димчастими очима (треба обов’язково змінити дзеркало), за жодну з твоїх важливих ролей не поставиш п’ятірку. У якийсь момент ти перестала бути кращою ученицею, але, як і раніше, поводишся як відмінниця, — мовить вона до себе приглушеним голосом. — Може, все це відбувається з нами, щоб ми у раптовому протистоянні зі світом розгледіли свої слабкі сторони?» — запитує вона безбарвне скло дзеркала.
У відповідь — тиша. Мовчить дзеркало, німує, поблискуючи екраном, мобілка. Навіть за стіною, з-за якої часто долинає плач малого Яся, панує страшна тиша. І доводиться хоч-не-хоч думати тільки про власні проблеми.
Стара канапа приймає Зосю з усім її сумним манаттям: у джинсах, у білій, заплямованій краплею чаю блузці, з розмазаною косметикою. Зараз досить сховати голову під ковдрою і сто разів повторити: «Я маю право робити помилки», а потім десять разів: «Завтра буде краще».
— Афоризм… найкращий бальзам для сумління, — шепоче Зося, перш ніж поринути у глибоку безодню неспокійного сну.
Це тут.
Йоанна щільніше загортається в картатий плащик, хоча квітневе сонце вливає крізь крони дерев на цвинтарі тепле повітря.
— Я не знаю, чи мій віночок… — Кая критично придивляється до композиції зі строкатих трав, оздоблених стрункою свічечкою і мерехтливими бантиками.
— Він гарний! Мамі, напевно, дуже подобається, — у відповіді Йоанни нема дешевих компліментів, тож Кая поправляє голівки зрізаних очеретин і кладе вінок біля хреста.
— Така гарна плита, що навіть шкода тут щось ставити, — говорить дівчина, уважно придивляючись до гранітної брили.
— Це робота батькових друзів, — відказує Йоанна. — Знаєш… річ ніби й гарна, та не тішить…
Залізний глечик оживає під впливом ніжного букета троянд. Особливо зараз, коли поряд із квітами Йоанни Кая ставить дві прості свічки і кожна з них палахкотить ніжним вогником.
— Твоя мама любила іменини?
— Ще й як, — киває Йоанна. — Ось чому я приходжу в квітні. Про свій день народження вона воліла забути, — докинула дівчина. — А от її іменини… Раніше це було велике свято.
Тихою хвилею розповіді несуть Йоанну в світ старих подій.
— Батьки запрошували таких гідних гостей, що я ховалася від них під столом, — каже дівчина тихо, заплющуючи очі. — Коли ми були в Сирії, тамтешні дорослі приходили до нас із дітьми, причепуреними так, ніби то було національне свято. А потім у Польщі… Тут теж бували теплі дні. У той час ми влаштовували обід в оранжереї або в саду.
— У якомусь палаці? — здивувалась Кая.
— Де там! Це тільки звучить красиво, — засоромилася Йоанна. — У нас був великий будинок за містом, але це вже інша історія.
— А з моєю мамою ще інакше, — замислилася Кая. — Сама не знаю, чи смішно, чи трагічно.
— Та розказуй уже. Врешті-решт ми прийшли до однієї мами, то давай поговоримо і про іншу.
— Знаєш, як це було… Подарунки для тата, і то дарма. Для нас цукерки на день народження, а про маму ніхто не думав. То вона мала давати втіху. Тільки коли я виросла, то почала стежити за тим, щоб вона отримала якусь дрібничку. На день народження. Бо в нашому селі більше святкують день народження. Ну, а коли я виїхала з дому, то знову всі позабували. Коли я зателефонувала від тітки з вітаннями, вона раз — і в сльози.
— Вона зворушилася, — прошепотіла Йоанна.
— Ні! Вона жахнулася. Порахувала, скільки їй років, і вийшло дуже багато! «Чи я встигну виховати хлопчиків?» — питала вона мене замість насолоджуватися своїм святом… Але знаєш, я влаштую їй колись справжній день народження. Ми поїдемо до перукаря і косметолога. Спеціально до косметолога, щоб вона зробила щось з маминими руками. Вони такі спрацьовані… А потім візьму її в кафе. На келих вина. Як ти гадаєш? У новій сукні… Я сама подумаю над фасоном. А може, навіть пошию? Я пошила тітці костюм на карнавальний бал. Вона посіла перше місце…
— А ким ти її вбрала?
— Нею самою, — гигикає Кая. — Вона хотіла бути Сніговою Королевою…
Йоанна і собі посміхається. Спершу куточками рота, а потім голосно.
— Два роки тому в цьому місці було заборонено сміятися під страхом смерті, — шепоче вона своїй подрузі. — На щастя, сьогодні я приходжу до мами, щоб посміятися. Адже на її іменинах було весело, — докидає вона.