Віктор вбирав кожну мить чарівного вечора. Бабуся, молодша на десять років від тієї вранішньої, сміялася і втирала хусточкою вологі від розчулення очі. Сестри Варміцькі (хоч вони й витанцьовують уже п’ять десятків років біля зеленої цибулі), виконали кілька піруетів, які пам’ятали ще з молодості. Але коли вони побачили на екрані свої стрункі фігури з минулого, то так зворушилися, що довелося рятуватися м’ятним лікером, який вони, самі не при собі, дудлили, наче воду.
— Це ж треба, що пані Каролова — Анастасія… — кивав головою вражений швець Бакулка. — Завжди була собі Каролова, а тут тобі маєш! А-нас-та-сі-я… Язик зламаєш, поки вимовиш!
— Як тобі свято? Бо мені чудово! — Шимон присів біля Віктора, трохи засапавшись. Він щойно закінчив танцювати з дружиною кравця Менджака. Він був схожий на маленького хлопчика, якого запросили на дорослий бал.
— Ви… крутий! Те, що ви зробили для бабусі…
— Але я зробив це і для себе!.. Я відчув себе, як удома. Ти знаєш, що це означає?
— Я знаю. Удома не почуваєшся самотнім.
— Атож, — Шимон споважнів і взяв за плече Віктора. — Часом я думаю, що наша з тобою самотність уже позаду…
— Відколи… від того дня, коли я вас зустрів. Так багато змінилося…
— А найбільше?
— Мої почуття. До матері. Я вже не сумую, не чекаю на телефонний дзвінок. Якби навіть зараз вона надіслала запрошення («вибач, синку… спізнилася!»), я не переймався б…
— Ти думав над цим?
— Довго й нудно! Я не можу більше чекати на когось, після кого навіть парфуми вивітрилися. Тут у мене є бабуся, друзі, дівчина. Там на мене чекала хіба що червоно-зелена неонова реклама. Я давно ту рекламу «вимкнув». Завдяки тому дурному неону можна проґавити стільки всього цікавого…
— Я бажаю тобі, щоб ти не проґавив найважливішого.
— Тобто?
— Любов.
— Це мені не загрожує. Хоча я не люблю таких високих слів, але…
— Я говорю про твою матір.
— Ви про що? — Очі Віктора потьмяніли, наче це теж були вимкнені неонові вогні.
— Що вона тебе… що ти для неї найважливіший.
— Вам теж час перейти до лікеру, — пожартував Віктор.
— Я п’ю воду, голубе. Відколи я служив у війську, алкоголю в рота не беру.
— Ви хотіли б бути на моєму місці?
Шимон відкидається назад, наче відчувши зненацька тягар, який насилу здолає нести.
— Кожен любить, як може. Не нам судити.
— Якщо вже ви такий експерт із цих питань, то, може, я дізнаюсь, за що має бути ця любов. Із вдячності за те, що я живу?
— Любов, вона не «за щось». Уміти любити — уже нагорода…
— Мені здається, наче я читаю «рожеві мрії» дівчат з нашого класу…
Шимон злегковажив глузливий тон. Чи, може, не вловив його в ображеному голосі Віктора?
— Твоя мати вітром підшита, — мовив він спокійно. — Не може вона всидіти на місці й зупинитися в часі. А летить, шукає… Програє, довіряє. Вірить і страждає… але, займаючись усім цим одночасно, як і раніше, любить тебе. Кожен її телефонний дзвінок — це добрий намір. Не всім вдається їх здійснити.
— Звідки ви знаєте?
— Не забувай, що вона була моєю паняночкою Какавочкою…
Коли останні гості зачинили за собою двері, старенька все ще сиділа серед маленьких подарунків, притуляючи їх один по одному до тремтячих грудей.
— Я така щаслива, Вікторку, що, здається, могла б уже собі спокійно заснути.
— Я вимкну тобі світло, бабусю.
— Ні! Я кажу, заснути назавжди! — вона променисто посміхнулася.
— Навіть не жартуй так! — обурився хлопець, поправляючи зім’яту постіль. — Рік не бачити тобі лікеру!
— Я просто хотіла сказати їм, який гарний випав вечір. А в далеку мандрівку я поки ще не збираюся. Не зараз, коли я зустріла стільки доброти.
— Шимон просив мене передати тобі, що цей програвач — це теж подарунок. І на додачу до нього він лишив тут деякі фільми. Дивись, цілий стос старих романтичних стрічок.
— Із Гретою Гарбо? — старенька затремтіла в пориві емоцій.
— З нею в першу чергу.
— Я не можу прийняти такого подарунка, — бабусині очі підозріло зблиснули. — Це дуже дорого! Як я віддячу Шимонові?
— Тим, що ти є. Він сказав, що завдяки тобі в нього… є друга домівка.
— Ти міг би запросити його на бульйончик? Що таке домівка без бульйончику! Ти купив би курку в Баронки?
— Куплю… Я люблю тебе, бабусю, — додав він, на хвилю загадавшись над питанням, чому раптом таке зізнання спало йому на думку.
Він включив маленьку люстру в кімнаті. Вона зараз же віддячила затишним колом ажурного світла. Яскраві плями, розкидані на стелі, були схожі на помаранчеві веснянки.