Хлопчина витягнувся на розкладеній канапі, заклавши руки за голову. Він був злий. Хоча насправді уже все поприбирав. Меблі в кімнаті Віктор переставив, а светр від матері давно лежав на смітнику. Ці кілька листівок, які хлопчина тримав між книгами й іноді витягав, щоб перечитати знову кілька похапцем нашкрябаних речень, він теж викинув, і був здивований, що зробив це завиграшки. А літаки… Йоанна встигла їх побачити і навіть захопитись, але, коли вона пішла, він знайшов для них в’язницю у ящику з-під якоїсь посилки з Англії. Він не зміг переступити через себе і знищити всю колекцію. Може, колись він віддасть моделі малому Оскарові з сусідської квартири. А зараз нехай сидять собі в цьому картонному ангарі. Покарані за те, що стільки років нікуди його не брали…
Він полюбив цю нову кімнату, просторішу, звільнену від сміття та спогадів. На столі стояла світлина Йоанни, одна з тих, які він зробив їй над Віслою. На фото все біле, тільки Йоанна схожа на райського птаха зі своїм строкатим шаликом і смугастими рукавичками.
А Шимон тримався сьогодні, наче якийсь ворог. Прийшов у цей упорядкований світ і знищив увесь встановлений лад. Однією фразою розгромив так ретельно створювану атмосферу.
І для чого?
Веснянки танцюють на стелі. Неначе знущаються з Вікторових думок. Хлопець ліниво встає з ліжка і йде до шафи з одягом. Якусь хвилю навпомацки нишпорить на верхній полиці. І, нарешті, намацує світлину. Усміхнена мати й він, у тій жахливій шапці з кролячими вухами. «Як можна таке надягати дитині на голову?» — ще раз дивується він. Потім знімає зі стіни вставлену в скло модель планера. Дістає малюнок, а на його місце м’яко засуває чорно-біле фото. Вішає його на розхитаний цвях, і за мить згори на нього дивиться маленький Вітько.
Ящик з літаками, хоч і заповнений пластиковими деталями, загалом важкуватий. Треба знайти звільненим літакам нове місце для вічної стоянки. Віктор вибирає для них вищу полицю. «Там у них вигляд буде кращий», — думає хлопчина, перекладаючи книги й диски. Коли останній «боїнг» гордо розправляє крила на нехитрому аеродромі, можна заспокоїтися.
Ковдра пахне свіжістю. Віктор натягує її на голову, але сон не приходить. У тихому бубонінні по радіо вгадується якась програма про поляків за кордоном. Молодик досить писклявим голосом журиться за нареченою, дві сестри-посудомийниці ні за ким не зітхають. Вони просто закохалися в ірландців. Якась жінка наполегливо повторює, що має повернутися, але вже нема до кого. Хтось нарікає на власну країну, яка не потребує його, а тут, на чужій землі, кращого професіонала за нього не знайти, бо жоден житель островів не кладе так вправно цеглу. Жоден із них не може зробити з шерехатого тиньку гладеньку поверхню. Таку шовкову, як, даруйте, дупця немовляти… А поляк може — розпирало від гордості фахівця, що говорив баритоном.
«Усі ми схожі одне на одного», — подумав Віктор, устромившись носом у подушку. Самотні.крапка.соm. Чи тут, чи там, самотність вдягнена однаково. Вона немов якийсь предмет одягу, що пасує всім.
А за вікном шматочок місяця. Аж смішно подумати, що такий самий висить над Ірландією і материним помешканням. Десь на околиці Лондона або Бірмінгема. Або ближче до Шотландії чи в Північному морі. Хто ж знає, де розташований будинок матері-вертиголови… «У будь-якому разі, місяць ми маємо один», — підсумовує Віктор, перш ніж навколо нього згаснуть усі вогні та звуки…
Травневі блискавки
Травень. Я не можу повірити, що ось-ось відпустка, а після неї розквітнуть айстри і мій клас помалу, як-от перекручують кінострічку, щодня йтиме у своє майбутнє. Посвідчення особи, атестат зрілості, навчання. Перша робота. Перший шлюб у її класі… А проте вони зараз і досі сміються з мультфільмів, тішаться з раптового «вікна» на заняттях і потайки сьорбають пиво в дешевих кафе…
Я пам'ятаю, який кошмарний був початок цього виховання. Я боялася, що не зможу просто налагодити стосунки між нами, щоб вони шанували моє становище в класі й водночас хотіли мені довіряти. По-різному було раніше, але тепер, коли, нарешті, все почало складатися, треба поволі прощатися.
Я мала аналогічні проблеми, коли Йоанна і Віктор так покохали одне одного. Я була зла на себе, що сама зумовила цю ситуацію. І знову дістала по носі, бо моя власна сестра щодня переконує мене в тому, що перше кохання не обов'язково робить нещасливою цілу родину. Їхнє почуття гарне. Я відчуваю, що Йоанна захопилася дужче, ніж просто юна дівчина, але не обов'язково. Віктор розважливий, відповідальний. Вона торохтить, як вітряк, а він слухає. Вона каже, що «мусимо», він — «подумаємо». Він ще менше говорить тільки тоді, коли практикується в англійській мові. Бо його «вчителька» така вередлива, що Віктор залюбки прогуляє з нею урок…