Якась закохана ця наша домівка. Кшись чимраз частіше питає, чи знайду я в своєму житті вихідний день, щоб вийти заміж. Звичайно, знайду, тим більше що кандидат непоганий. Але хай почекає. Я зла на себе, що поводжуся, як мати-одиначка, яка мріє, що матиме власне щастя, коли дитина виросте. Але ж діти ніколи не виростають! Кшись трохи має рацію, сміючись, що я стану на весільний рушник, але як дружка… Йоанни! Нехай сміється! У нього ніколи не було дитини, тож я йому вибачаю.
Насправді, це несправедливо. Я намагаюся всю провину за власне боягузтво скласти на Йоанну. Так, я сама залишаюся у своєму омріяному «стародівоцтві», бо мені… зручно! Шкода розлучитися з комфортом упорядкованого життя. Поділеного між школою, домівкою, романтичними побаченнями. Більше жодних зобов’язань. Шкода тільки, що час від одного дня народження до іншого так жорстоко пришвидшується, не уповільнюючись, щоб розвіяти якісь дівочі сумніви. А може, викинути коника? Купити білу сукню і з мужністю зрілої жінки, нарешті, сказати «так»? Скромно, без помпезності й божевільного святкування?..
Аж ось щось сталося. Моє найбільше нещастя — шість запланованих одиниць з географії — це вже в минулому. Крім Мальвіни, всіх переведуть у наступний клас, а я замість радіти досі подумки повертаюся в ту сумну ситуацію за тиждень.
Почалося все безневинно. Від звичайних розмов в учительській на певну тему. Я мушу визнати, що виникали вони більше зі співчуття, ніж з утіхи роз’ятрювання Мальвіниних ран. Кожен із нас відчував я коюсь мірою провину чи відповідальність. Ніхто не помітив, як у колезі Торфовець дозріває стримувана агресія. Злякалися ми тільки тоді, коли з криком і перекошеним істерикою лицем вона кинула ошелешеному товариству: «Завжди винні ті молоді хвойди, ті безсовісні шльондри, що тягнуть на дно пристойних чоловіків», а потім розвинула власну, бридку версію подій і не змогла заспокоїтися. Тож ми викликали швидку допомогу. Бідолашна пані Анна. Страждання, якого вона ні на дрібку не позбулася, знов озвалося нервовим нападом і хворобою.
Новий географ, який був на заміні, здивувався, що серед відсталих учнів є талановиті перли. Віктор, щоправда, на «перлину» не тягнув, але він мав тверду трійку і привід тішитися.
Ми запланували з моїм класом, що наступного року поїдемо на три дні в Лондон. Усі погодилися. Крім Віктора, бо хлопець каже, що не може залишити на стільки часу бабусю. Гадаю, що в нього є й інші причини обминати Лондон десятою дорогою, але я поважаю його рішення. Доведеться мені взяти експрес-курс мови у своєї сестри. Але варто згадати про її викладацький садизм, як я зараз же хочу навчити англійців польської мови.
Мальвіна виїхала з батьками. Я шкодувала, але, може, так і треба. Є речі, важливіші за школу.
Я була здивована, коли після якогось уроку у двері класу постукала незнайома жінка. Я звідкись її знала. Звідки?.. Вона пояснила, що ми зустрічалися того злощасного дня в лікарні. Коли я заходила до Мальвіни, вона з чоловіком чекала в тому пропахлому ліками коридорчику, коли їх пустять до дочки. Вони дізналися про трагедію. І зараз же прибігли. Вона прийшла мені подякувати, бо бачила… ет, бачила, як доросла тітка зі сльозами на очах співає караоке під музику з музичної скриньки… Мені стало соромно за себе, за Армстронґа і сльози, але вона обняла мене. І подякувала за те, що її дитина в цій біді не лишилася сама…
А вчора я отримала від Мальвіни листівку. Стоїть у стокгольмському зоопарку. Позаду неї двоє слонів. І кожен із них так гордо піднімає хобот до неба, що за щастя Мальвіни я можу бути спокійна.
На базарі — травневий настрій. Квіти всюди, видимо-невидимо сонцезахисних окулярів і всіляких шапок. Ящики з цуценятами і розімлілі на сонці постійні завсідниці. Сидять собі на туристичних стільцях як на пляжі в Болгарії. Витирають паперовими серветками змучені сонцем обличчя. Підкочують квітчасті спідниці, щоб на бліді ноги лягла засмага. Шарварок і торгівля.
Віктор розгублено кружляв площею. Баронка змінила адресу, і не знати, на якій ятці тепер продається свіжа птиця.