В сонячному сяйві на віконних шибках блищали кристали паморозі. Серце сповнене було безмірного щастя, і чомусь хотілося плакати. Вона підійшла до рояля, одкрила кришку й кінчиками пальців торкнулася клавіш…
Чи можна собі уявити чоловіка, який би захопився жінкою, ніколи її не бачивши? Не знаючи її обличчя, він творить щоразу новий її образ, пише до неї божевільні листи, сповнені нестримної пристрасти. Він мріє призначити їй побачення на двірці незнаного міста. Він пересікає Францію й Німеччину, щоб зустрітися з нею.
Уже в першому своєму листі Рільке переступив через усі етапи. Він палить усі бар’єри, руйнує всі перешкоди. Уже в першому листі він у своїх зверненнях до незнаної жінки переходить на «ти». Протягом кількох тижнів він надсилає до неї купу листів. Його шал росте з кожним днем, його любов стає все більш дикою й незагнузданою. Головний лейтмотив його листів: музика! Він прагне музики!..
Нарешті закохані умовляються зустрітись у Берліні, куди, за маршрутом свого турне, вона має приїхати, щоб дати концерт.
Ми не знаємо її ім’я. Згадка про неї випала з усіх біографій Рільке. Для неї у нас немає іншого ймення, окрім того, яке дав їй поет: Бенвенута!..
…Похмурне місто. Темне, низьке, безбарвне сіре небо. Тяжке повітря, насичене вологим холодом. Невизначений день, який тут однаково міг репрезентувати зиму й літо, весну й осінь. Вітер гойдав верхів’я голих дерев. Сходили присмерки.
Як паломник, що простує до святині, як пілігрим на шляхах до Ґрааля, вона йшла пішки. Вона йшла крізь місто, що простяглось у безмежність. Вона пересікала вулиці, вона переходила через проспекти, проминала пам’ятники, лишала за собою майдани. Йшла вздовж каналів, де чорну воду гнав вітер. Перейшла через ріку і великий парк.
Після того вона знов ішла вулицями, без ліку, між довгими рядами темних будинків. Вона зустрічалась і розминалася з тисячами людей, які повторяли один одного. Її супроводили трамваї, екіпажі проїздили повз неї, перехожі наздоганяли, відставали або обминали її. Вулиці то порожніли, то наповнялись. Вона йшла й раз у раз повторяла те саме: «Марбурґштрассе, 4». Вона не могла думати ні про що, як про цю коротку й банальну назву.
І коли нарешті вона прийшла до парадних дверей дому, де лампа над входом освітлювала напис: «Готель Вестен», вона відчула, що знемогла й знесиліла. Вона примушена була схилитись на ручку дверей. Вона тремтіла, й ноги їй підкошувались.
Через хвилину вона подзвонила. Голосом, який зривався, вона спитала в покоївки, що одчинила двері:
— Чи пан Рільке вже прибув і чи він замешкав саме тут?
Жінка в білому чіпці і смугастому біло-блакитному вбранні відповіла чемно й чітко:
— Так, прошу, на третьому поверсі. Кімната 24.
Вона підіймалася широкими сходами, вкритими килимом, і перед нею одкривалися довгі коридори з безліччю одноманітних дверей. Мовчання огортало дім, і тільки газ свистів у металевих ріжках над сходинками. Нарешті вона зійшла вгору, і перед нею, відразу проти сходів, з’явилися двері кімнати, добре освітлені, з круглим емальованим щитом і з цифрою «24». Це було тут!
Вона спинилася, сповнена нерішучости, не сміючи зробити останній рух, підвести руку, щоб постукати. Але хтось сходив східцями слідом за нею, і це спонукало її наважитись. Вона постукала.
Тривало мовчання. Билося серце. Нарешті вона почула: «Так?» — слово, сказане тоном запитання, майже з тривогою. Це був голос, що став відтоді їй близьким, любий голос, голос любимої людини, що його вона прагнула почути стільки часу з напруженим чеканням.
Вона увійшла. Немов крізь густий туман, вона побачила перед собою велику кімнату. В кутку біля вікна на письмовому столі горіла невелика робоча лампа під зеленим абажуром, — єдине освітлення в цій кімнаті. Перед нею стояв Райнер Марія. Малий, худорлявий, щуплий, з видовженим несиметричним обличчям. О, ні, він зовсім не був вродливий, але їй здалося, що вона ніколи ще не бачила такого просвітленого людського обличчя, в якому зовсім не було нічого земного.
Він був схвильований. Його блакитні очі дивилися на неї.
— Бенвенуто, нарешті оце ти! — сказав він.
І знов цей голос, голос, який примушував забути про все! Хотілось закрити очі й слухати його вічно.
Тримаючи один одного за руки, вони сіли на зелену плюшеву маленьку софу і гляділи один на одного, сміючись і плачучи.
— Я щойно писав тобі, як ти увійшла! — сказав Рільке. — Я не міг перешкодити собі. Мені здавалося надто неймовірним, щоб ти могла сюди прийти!