— Життя, — пише далі Куліш у тому ж таки листі, — й без того коротке. Навіщо ж псувати його прикростями, яких можна уникнути. Та й що я привезу Вам, окрім серця, що нудьгує? Навіщо нам бачитись? Яку радість я винесу з побачення? Наперед знаю, що внаслідок лишиться один сум. Чи не краще жити в тому світі, куди не мають приступу люди з прокаженими язиками? Уже від одного цього листа мені стає боляче. Що ж було б, коли б я поїхав у Чернігів? Може, я зречусь взагалі України.
Отже, проголошується зречення людей, коханої жінки, України. Куліш стверджує свою ізольованість, свою відокремленість. Він не може перемогти свого нахилу тікати від людей.
«Цією рисою (відчуженість від людей) зручно пояснити всі помилки й непевні вчинки Кулішеві, починаючи з його особистих стосунків до людей-приятелів, як Шевченко, Костомаров і інші, та людей коханих, як Марко Вовчок, і кінчаючи актами громадської ваги — отією службою в Польщі на обрусительній роботі, перекінчицтвом, суцільною апостазією, борсанням у непримиренних суперечностях, вічною позицією між Сціллою й Харібдою, що отруїла йому життя й зробила з його, кінець кінцем, мученика, а разом і цілком антигромадську людину»[46].
Куліш рвав із Глібовою через інстинктивне відчуження від людей, через відлюдкуватість своєї вдачі[47].
І в тому ж листі з 29/IV Куліш писав Глібовій:
— Не нарікайте на мене. Мені так краще [не їхати]. Навіщо ж, задля уявлених радощів (насправді їх зовсім нема) пускаться на безсумнівні важкі страждання? Вам буде боляче читати цього листа, але коли б я приїхав, то бачити мене було б ще болючіше. Я зовсім не гідний для громадського життя. Мені залишається тільки самота й праця.
— Коли я й поїду куди, то хіба в такі місця, де мене зовсім не знають, і то лише на те, щоб бачити смиренну природу українську і стріватись із різними простонародними особами; але певніше, що я віддамся уперто праці місяців на два й поїду в Петербург для інших праць. Пишіть до мене прямо на моє ім’я в Полтаву, і тільки. Ваше становище мене цікавить. Сумно, а хочеться знати й найсумніше.
Справді, чи варто нервуватись, турбуватись, коли кохання надто ілюзорне почуття, коли радість кохання є тільки уявлена радість — та чи й є вона взагалі?
Роман із Глібовою кінчався. З року 1862 ми маємо тільки два листи: з 6 березня та 6 квітня.
Відчуженість від людей відіграла тут головну роль. Праці й творчості віддано перевагу над коханням, обов’язкові й примусові над особистим почуттям.
— Спасибі, — писав Куліш до Глібової 6 березня р. 1862, — що готові бути й далеким моїм другом, коли не можна бути близьким, бо й справді не можна. Цю істину Ви довели на станції за Ніжином. Ви слухались доброго почуття, забувши про всі мрії, основані на одній згазі якогось невизначеного щастя. Лист Ваш для мене дорогий, але він більше стосується до Вас, ніж до мене. Уява Ваша зберігає який-небудь щасливий момент і поширює його на все моє життя, а життя моє найсуворіше, далеке від того, чим Ви його уявляєте. Уже давно нема в мене тих очей, що уявляються Вам за згадкою чимсь особливим.
— Я міг, — пише Куліш далі, — подивитись на Вас молодим, мрійним поглядом. Але з того часу прожив я сто років, і все передо мною затьмарилося, все, про що в захопленні мріє молодість. Шукаю одного: спокою для своїх праць.
Отже, роман із Глібовою — то справді був для Куліша в його житті останній промінь, останнє почуття.
У червні року 1860 Куліш із Глібовою прожили разом декілька щасливих і безтурботних місяців. Куліш почув себе щасливим коханцем.
— Ще раз і вже в останній раз.
Але це був тільки один момент, і Куліш із гірким сумом впевняє кохану жінку, що вона помиляється, коли хвилинне щастя вона поширює на все життя його. Глібова помилялась. Куліш мав рацію: життя його було суворе, віддане творчій мрії: себе ствердити в відродженій нації, в визволеному народі українському.
Як не дивно, але Куліш, людина упертої зосереджености, егоцентричної самоскерованости, винятковий егоїст, людина виразних антигромадських тенденцій, самолюбний, гоноровитий, мстивий, в якого скрізь і завжди випинається оте безмірне «я», викохане холодною вдачею та егоцентричною натурою на ґрунті доморобного аристократизму, — він особистим життям не жив. Особисте життя своє він приніс в офіру праці, творчій мрії, служінню громаді.
47
Порів., що писав Куліш до Глібової в листі з 3/VII—1861 з Генуї:
— Як розповісти Вам, як дать Вам зрозуміти, скільки болючого захопив я з собою з торішньої подорожі на Батьківщину! Ви самі пишете, що про мене з усіх боків чуєте лише погане. І злодієві прикро знати, що люди його суворо засуджують; як же людині, яку катують за великодушні її душевні рухи, що їх розуміють по-лакейськи? Не вийти ж мені на площу і не читати про свої діла й наміри публічних лекцій? Та й публічні лекції такого роду небагато здібні зробити.