Ревуха поринув в ідейну атмосферу молодої ґенерації 20-х років. Він був старший серед них, і він виступав як лідер, метр, авторитет, організатор. Колишній ентузіаст Арабії зробився ентузіастом України. Саврань зробилася центром нового українського руху. Ревуха заклав український народний хор, заснував музичну капелу торбаністів-бандуристів, що її очолив славетний Григор Відорт (1764—1831). Тимко Падура складав пісні-поезії народною мовою, «українські думки», Відорт їх клав на ноти, і вони поширювалися серед селян і дрібної шляхти, оберталися в народні пісні.
Тепер Ревуха кинув кожну іншу мову, французьку, польську, арабську, задля народної української — рідної мови рідного народу — і розмовляв тільки по-українськи. Він був послідовний. Він ішов до кінця. Листи, адресовані до нього як до графа, він одсилав непрочитаними й на конверті писав: «Туткі в Савраню немає графів Ревуських. Є тільки отаман Ревуха, Золотая борода, а по-арабськи Тадж-ель-Фаґер. Графів шукай у Чуднові на Погребищах!»
Імпозантний мужчина, людина виключної фізичної сили, осяяний золотом бороди, в екзотичному убранні арабського еміра, Ревуха справляв непереможне враження на жінок надзвичайністю своїх уподобань, таємничістю, що огортала його постать, — «невільник знаку», як він називав себе. У нього закохалася була одна графиня, поспішивши розвестися зі своїм чоловіком задля нього, хоч у цьому й не було ніякої потреби.
Так було в період його арабських захоплень. Змінилися часи. Урвався його роман з графинею. Цю екзальтовану даму він покинув задля любови до простої селянської дівчини з Костянтинівських дібр. Він побудував для неї хату, звичайну селянську хату, з глиняною долівкою, щоб його Оксана могла в суботу під неділю підмазувати долівку, як це вона звикла робити у себе вдома в батьків. Тепер він уже не співав італійських оперових арій під акомпанемент фортеп’яно, але, граючи на бандуру, співав українських народних пісень. Замість «Грецьких і арабських мелодій» написав поему «Оксана», навіяну його пізнім і останнім коханням до сільської дівчини.
Оксана була тією жінкою, що ціле життя своє він мріяв про неї. Досконало зналася на конях. Убрана по-чоловічому, завжди з ним їздила верхи. Мала міцну руку. Її ніщо не могло настрашити. Приборкувала диких коней.
Загинула вона на його очах. Вона скочила на дикого огира, вп’ялась у його гриву, понеслась… У божевільному шалі, скаженіючи, кінь нісся, змагаючись із дівчиною. З криком, як вихор, пронеслась вона повз Ревуху. В її очах не було ні одчаю, ні страху. Почуття якоїсь безмежної волі, останнього звільнення, радість несказанного захвату. І це був кінець!
Вітер співав у степу. Пахло материнкою і гірким полином. Глухо падала земля на труну, в темне провалля ями.
Що більше сходився Ревуха з простим людом селянським, то більше обурювалось, повставало проти нього панство. Зростала взаємна лють. Заглиблювалась прірва, якої вже було не перейти. Пани здвигали плечима: «Пан змужичів!» Шкодували: «Такий ще молодий і повний сил, і так здичавіти й здивачіти!..» Робили йому тисячі дрібних і поважних прикростей. Підбивали дружину, бо, мовляв, Ревуха «ганьбить своє шляхетне ім’я». Натиснули ще з іншого боку. Ревуха боргував великі суми грошей, і, на бажання його вірителів, його маєтності віддані були під примусовий заряд. Од Ревухи одібрали управління маєтками.
Зі стоїчним спокоєм зносив Ревуха всі завдані йому прикрості.
Але коли ніщо не помогло, панство вдалося до російської адміністрації. Почало діяти через Варшаву, Намісництво. Вказували на небезпеку популярности Ревухи серед селянства. До чого це могло призвести? Чи не мріє він про гетьманство? Ославили його в урядових колах як небезпечного карбонарія. Не маючи інших доказів і інших аргументів, вказували на заборонену для дворянства бороду, яку він носить. І це подіяло більше, ніж щось інше. Справою з бородою зацікавилися.
За деякий час прийшов з Петербурга указ, височайший рескрипт на ім’я Ревухи за власноручним підписом імператора Миколи І. Ревусі наказано було зголити бороду. Ревуха сприйняв цей наказ дуже гостро й боляче. Він зголив крамольну бороду, але, зголивши бороду, він скинув з себе бурнус і почав носити селянську свиту. Тепер він з іще більшим викликом демонстрував своє українство й мужицтво.
Хтозна, чи справді не ховалося щось за всім цим?.. І не тільки те, що Ревуха зрікся свого графського титулу, звав себе отаманом, носив звичайну селянську свитку, зійшовся з простою селянською дівчиною, жив не в палаті, а в хаті з мазаною долівкою, грав на бандуру, співав хлопських пісень, — але й щось інше, дальше, таємничіше, далекосяжніше?.. Чи не називав він себе «Невільником знаку?».