Вінсент переступив через поріг свого 23 року. В минулому за ним сім змарнованих років, у прийдешньому жадних перспектив на улаштоване майбутнє. Вінсент не має жадної освіти, жадного практичного досвіду, ніякої професії.
Як важко людині пізнати себе й як ще важче відкрити в собі правдиве своє покликання. Понад півтора року, з липня 1874 року до березня 1876 р., тривала агонія.
Брат Тео, який заступив Вінсента на його посаді в брюссельському філіалі фірми «Гупіль», знаходить у Вінсента дивовижні здібності до малювання. Він подивляє його талант мистця, радить у своїх листах до брата серйозно зайнятись малярством, але Вінсент не хоче бути чимсь. Він хоче бути нічим.
Він глибоко нещасний. Він хоче бути з нещасними, зі знищеними, з такими, як він. Не стверджувати себе, а заперечити себе.
Він зрікається торгівлі, посади, улаштованого й забезпеченого життя, власности, добробуту й достатку. Усе це не має жадної ціни в його очах. Усе знецінене для нього, навіть і власна особа.
Приниження — ось про що він мріє. Не придбати щось, а не мати нічого. Він не потребує нічого. Він намагався жити для себе, задля земного, прагнув стати в суспільстві чимсь, і це була помилка з його боку. Не підвищувати себе треба, а принизити.
Він жив лише для себе, тоді як він повинен був жити для інших. Досі він служив багатим, тепер він служитиме бідним. Не фірмі «Гупіль», не панам Буссо й Палядану, а Богові.
Ця жага самозречення, це прагнення віддатись Богові, служити приниженим, поставити себе на одному рівні з найнижчими проривається в ньому з нестримною силою.
У нього з’являється певність, що його правдивим покликанням є релігія.
— Я почуваю себе призначеним до релігії! — каже він.
Звернення до релігії не прийшло до нього ні випадково, ані раптом. Воно не прийшло до нього ззовні, але зсередини, зі звички й потреби, виплеканої в ньому з дитинства. Відмалку він був вихований у побожності, юнаком він зберіг свою віру.
Улюблена його картина в ці роки це «Анґелюс» Мілле. Гравюру з цієї картини він завжди возить із собою. Вона висіла в нього на блакитних шпалерах лондонської його кімнати, він її повісив на стіні своєї кімнати на Монмартрі, він взяв її з собою до Голландії.
В тиші вечірнього повітря на борознах зораної землі, склавши побожно руки, стоять нерухомо, перервавши працю, бідні люди. Згуки далекого дзвону доходять до них із сільської дзвіниці. Уста шепотять слова молитви:
— Ave Maria, gratiae plena…
Як часто Вінсент простоював перед цією ґравюрою в глухі години свого душевного потрясіння. В розкрите вікно його монмартрської кімнати з саду стриміло тепловогке повітря. Вітер перегортав листи Біблії, що розкритою лежала в нього на столі.
Знайомий англієць приходив до нього в Парижі, і вони разом читали й коментували Біблію.
В Біблії шукав Вінсент для себе розради. Внутрішня криза, що зовнішнім поштовхом до неї стала любовна невдача, знайшла для себе розв’язку в зверненні до релігії.
Вінсент усвідомив, що він покликаний, що він обраний, що він не належить собі, а своєму призначенню і що немає міри жертві, яку він повинен принести в ім’я здійснення цього призначення. Він повірив, що вище його призначення це релігійне й соціальне апостольство. Пряме служіння бідним. Релігія в її соціальній функції.
Він згоджується взяти посаду вчителя французької мови, — дарма що він її знає дуже недосконало — в парафіяльній школі при церкві в Ремсгеті в Англії, яку провадить пастор.
Дивний паноптикум становлять школярі, учні цієї школи, напівголодні, убого одягнені діти злидарів!.. Окрім викладання й догляду учнів у вечірні години в пришкільній бурсі, на Вінсента покладено також обов’язок ходити по батьках і збирати від них датки на утримання школи.
Слід визнати, він дуже погано виконує цей покладений на нього обов’язок. Його сповнює жаль. У нього не вистачає рішучости бути настирливим. Він не наважується взяти щось од тих, які не мають нічого!
…Бажання його здійснилося, він служить бідним. Але цього йому мало.
Мало?.. Мало для нього цих нещасть, які він бачить, мало страждань, що всередині їх він живе, мало болю, який кричить?.. Так, мало, бо він хоче кричати разом! Мало, бо він страждає, як і всі вони! Він хоче розкрити їм свою змучену душу, серце, яке кровоточить! Розсікти груди й на долоні перед їхніми очима, як гостію, піднести своє серце, щоб його страждання стали їхніми стражданнями, як їхній біль став його болем.
Пастор Джонс в Епплворті приймає його як свого помічника-проповідника, як свого заступника. Аудиторія складається у Вінсента з найнужденніших злидарів і робітників. Сходячи на катедру, розкриваючи Біблію, щоб прочитати текст — слова пророка або Христа, він бачить перед собою голод, злидні, одчай, людей, які дійшли до межі, людей, які вже перестали бути ними, кістки черепів, суглоби пальців, згаслі очі, брудне ганчір’я, що прикриває неприкриту наготу душі.