Він живе в деякому відчуженні від родини, і ця самота, ця моральна ізоляція прикро впливає на нього. На щастя, селяни й ткачі — їх багато в цій місцевості — охоче підтримують товариство, і Вінсент звикає провадити свій час в їх гурті. Чи не варто було б назавжди осісти йому тут, у Брабанті?
Але знов приходить неспокій, знов постає життєва драма, ще раз опиняється він перед стіною, перед проваллям, якого йому не переступити. Ще один невдалий досвід кохання. Дівчина з заможної родини закохується в ньому і не ховає свого почуття. Щоправда, вона не дуже гарна і вже в роках, досить довго засидівшись в дівчатах, але з тим більшим екзальтованим поривом, з тим більшою відданістю вона прихиляється до нього. Вінсент радісно збуджений. Це вперше трапляється в його житті, щоб якась дівчина покохала його й сама наважилась розкрити перед ним сховану тайну свого серця!..
Вінсент вирішує одружитись, і батьки підтримують цей його намір!.. Нарешті він матиме притулок, власну свою хату, сталий шматок хліба, родинний затишний куток, кінчить свої невлаштовані блукання, скінчить з життєвим своїм безладдям. Тепер він зможе малювати без думки, що завтра він помре з голоду.
Відбуваються заручини. Вінсент — урочистий, як ніколи. Він немов у якомусь чаді. І цей незвичний блиск золотої обручки на лівій руці. Але все це триває дуже недовго: мрії, чад, сподівання, блакить очей, зустрічі, любов! При трагічних обставинах йому доводиться розлучитися з нареченою.
Хоч батьки дівчини й дали згоду відбути заручини, але вони дуже неприхильно ставляться до проектованого шлюбу, їх ставлення до Вінсента дуже упереджене. Що доброго можна сказати про цю людину, що ламаного гроша не має за собою? Вони дивляться на речі більш ніж реально. Треба зберігати тверезість і не піддаватись жадним ілюзіям. Що з того, що дівчина маячить своїм коханням до цього пасторського сина?!..
Батьки дівчини сприймають Вінсента Ван Ґоґа таким, яким він є: бродяга, що звик до богемного життя, нездара й невдаха, не здібний ні до чого, не звиклий до жадної праці. В 31 рік він ще не заробив на себе жадного су. Він живе на утриманні своєї родини. Живучи в домі своїх батьків, він весь час говорить тільки про одне, про нудьгу, яка володіє ним. Хтозна, що він зробить ще сьогодні й куди він захоче податися завтра.
Дівчина гірко плаче. Вона запевняє: «Він ще зміниться!» Зміниться? Хай зміниться! А тим часом, поки що хай краще вона лишатиметься неодруженою, хай краще вона ціле життя своє проживе старою дівою, ніж поневірятись у шлюбі з такою хаотичною, непевною себе людиною.
Дома Вінсент теж приносить із собою нелад. Порушує урочистий спокій просторого пасторського дому. Домінус Теодорус прикро збентежений, чуючи від Вінсента думки, які той висловлює. Здається, Вінсент цілком втратив свою колишню побожність. Вони часто сперечаються між собою — батько й син; ведуть нескінченні дискусії, які тривають іноді цілі дні й ніколи не приводять ні до чого.
Взаємини в родині загострюються. Домінус Теодорус хвилюється, полемізуючи з сином. Хвилювання переходить у гнів. Дискусія обертається в гостру сварку. У панотця хворе серце, і всі ці сутички прикро позначаються на його здоров’ї. У Вінсента за всіма цими диспутами не лишається часу для праці, або ж він примушений тікати з дому, хоч це йому не завжди вдається, бо домінус Теодорус вважає за свій моральний обов’язок перестріти його, затримати й переконувати, щоб повернути заблудшого на путь істини.
Вінсент вирішує покласти край цим дискусіям і відійти від батьків. Ні, хай краще він житиме окремо від них і дасть спокій і собі, і їм. Він винаймає для себе дві кімнати у паламаря католицької парафії й розташовується в них з усім тим безладдям, до якого він звик протягом свого бездомного життя. Обидві кімнати лишаються порожні. За винятком мольберта, підрамників, деякого найпотрібнішого хатнього начиння, убрання, пальта, шапки й пари черевиків, у нього немає більше нічого.
У нього немає жадних меблів, щоб поставити їх у себе в хаті. Навіть стільця, хіба що складаний триніг, який він бере з собою разом зі скринею для фарб і великою парусиновою парасолею, коли йде в поле малювати етюди. Ніша в стіні заступає йому шафу, щоб повісити в ній вбрання й покласти бритву, квачик, мило й миску митися.
Дедалі він стає все більше відчуженим од усіх. Впадає в цілковиті злидні. Щоб заощадити на їжі, він одмовляється від м’яса й робить спробу задовольнитися найменшим: черствим хлібом і солоним, сухим сиром. Але в нього завжди є пляшка коньяку, хоч він — щоправда — й не зловживає ним. Він не п’яниця, він не пиячить, але зате він багато палить. Він каже, що тютюн його заспокоює й допомагає йому працювати.