У нього є перспективи. Торгувати картинами, стати заможним буржуа, комерсантом, з продавця в фірми «Гупіль» засновником власного підприємства, — чому ні? Він фантазує. Він матиме лаковану карету, елегантнішу за дядькову, коней — справжніх арабських, дім — кращий і більший, ніж той, що його має дядько в своєму маєткові.
Він мусить одягнутись, як справжній комерсант. Він купує собі високого круглого капелюха, якого носять ділові люди з Сіті, золотого годинника, модні рукавиці кричущого цитринового кольору.
Годі тулитися по убогих комірках під дахом. Він винаймає собі кімнату з блакитними шпалерами й зеленим бордюром. На стінах кімнати він вішає Гравюру з «Анґелюса» Мілле, малюнки Мейсоньє, картину Еміля Бретона.
— Життя чудесне і багате!.. Це твій дар, о великий Боже!.. — пише він у листі до свого молодшого брата Тео, з яким він відтоді починає стале листування.
Блакитна кімната, блакитні мрії, блакитний світ. Вінсентові здається, що він домігся того, чого повинен був прагнути. Він виправдовує сподівання батьків. Так, він стане зовсім такий самий, як і його дядько.
Певне, що йому для повноти здійснення добробуту й достатку годилося б одружитись. До одруженого молодого чоловіка зовсім інше ставлення, ніж до якого-небудь парубка. Це надає людині поважности, певности, солідности.
Блакитна кімната, золотий годинник, лискучий циліндер з твердими крисами, цитринові рукавички, прогулянка в неділю по обіді під руку з молодою й гарною дружиною по алеях парку. Мереживом габована блакитна парасолька кладе м’який відблиск на юне обличчя жінки, в яку він ніжно й віддано закоханий.
Він не шукає надто довго, він не чекає на яку-небудь особливу нагоду. Свій вибір він спиняє на панночці Урсулі Лоєр, доньці своєї мешканевої господині, репрезентативної дами, яка здає кімнати для клерків і, окрім того, утримує ясла для немовлят при «Домі для підкидьків».
Дівчина на перших порах охоче йде назустріч Вінсентові й охоче відповідає на його залицяння. Зустрічі на східцях. Задута свічка й раптова пітьма в коридорі. Шепотіння в кутку. Пристрасні клятви. Смішки. «Ха-ха-ха! Хі-хі-хі!» Їй подобається гра в кохання.
Дівчина не відмовляється бавитися в кохання, і у Вінсента витворюється ілюзія, що вона так само залюблена в нього, як і він в неї. Він п’яніє від любови, мліє, втрачає притомність, не володіє собою.
В циліндрі, сурдуті, хрещатих ясних панталонах, з золотим годинником у строкатій камізельці, тримаючи в руці рукавиці, Вінсент урочисто освідчується. Але Урсула рішуче одкидає зроблену їй пропозицію. Вийти за нього заміж?.. Вона не має жадного наміру зробити це. Вона шукає першого-ліпшого приводу, щоб відмовити. Вона каже Вінсентові, що вона вже заручена і в неї є наречений.
Відмовлення вразило Вінсента. Воно потрясло його. Спопелило, як удар блискавки. Але він ще не втрачає надії. Він продовжує благати дівчину. Він сподівається переконати її, зламати її опір. Він благає, лютіє, плаче. Між ним і нею доходить до несамовитих, страшних, катастрофічних сцен.
Дівчина уперта.
— Ні, ні, ні! — вона тупає черевиком і, грюкнувши дверима, зникає за порогом своєї кімнати.
В одчаї, потрясений, Вінсент кидає Лондон і їде до батьків.
Додому він приїхав чорний, як земля. Він похмурий і роздратований, як ще ніколи. При найменшому приводі й без жадного приводу він спалахує нестримним гнівом. Він замикається в своїй кімнаті, майже не виходить з хати, майже не доторкається їжі й лише безмежно багато, без перерви, курить.
Людина — міра всіх речей. Але коли речі переступають всяку межу людської міри? Коли нелюдський, безмірний біль пронизує людину? Коли в людині не лишилося вже нічого людського, нічого за людською мірою, що тоді? Як тоді?
Можливо, нам нелегко сприйняти його почуття, зрозуміти його переживання в цей період! Невдале освідчення в коханні, розбите серце в двадцять років? Але який молодик не переживав цього, у кого вже тричі не бувало розбите серце в цьому віці?
Так є, звичайно, але так не є з ним. Він людина суцільної натури. Вінсент Ван Ґоґ людина крайніх становищ. Він людина кінцевих, безкомпромісових ситуацій. Він знає лише «або-або», ніколи «і-і». Він не шукає узгоджень. Він не залагоджує, а розсікає, розрубує. Хоча б це було власне його серце, власне його тіло, власне життя.
Любовна поразка приходить для нього, як суцільна катастрофа. Він переживає кризу. Зі своїх життєвих рахунків він скреслює все те, чим він жив досі, він перекреслює все своє попереднє життя. Він більше ніколи не мріятиме ні про лаковану карету, ані про свій дім, про те, щоб стати добрим буржуа, торгувати картинами або полотном чи рибою, бути таким, як його дядько. Більше ніколи в житті він не носитиме лискованого циліндру.
Разом з поразкою в любові в ньому прокидається огида до дальшої праці, нехіть до торгівлі, служби, професії продавця. Витворюється своєрідний психологічний поріг, через який він ніколи не зможе переступити. Виростає стіна, в якій він не знайде жадного проходу. Минуле затемрюється.
Ворожий до минулого, гидуючи з сучасного, окрадений щодо майбутнього, він живе без споминів, але й без надій. Індивідуальна воля губить свій розум супроти становища, в якому він опинився. Він ніколи не переборе того, що сталося. Він житиме під примусом, без можливости вільного рішення або вибору.
Перша поразка в любові вичерпала його назавжди, позбавила сил для відродження. Вона визначила для нього весь дальший тип його любови. Відтоді любити означатиме для нього лише одне: зазнавати поразки. Усі дальші його кохання стануть досвідами любовних поразок. Любити це й значить: бути нещасливим.
Бувають люди остаточних потрясінь, він належить до їх числа. Він примушений почати своє життя знову. Вмерти й народитися вдруге.
З Лондона від директора тамтешнього філіалу, Вінсентового шефа, приходить лист. Шеф викликає його повернутись, але батьки вагаються. Вони не наважуються відпустити Вінсента самого. До Лондона він їде з сестрою, давши обіцянку, що він не робитиме ніяких спроб побачитися з Урсулою.
Але що таке слова, що таке обіцянки й запевнення супроти любови, яка поглинула його цілком?
Свою подорож до Лондона, перебування в Англії він використовує, щоб зустрітися з дівчиною, яку він кохає. Він її бачить. Він говорить з нею. Але все ні до чого.
Урсула знає лише одну відповідь:
— Даремно настоювати!.. Покиньте!..
Покинути?.. Якби це було можливо!..
В родині відчувають щирий жаль до нещасливого юнака. Батьки хотіли б допомогти юнакові. Чи не слід було вирвати Вінсента з Лондона?.. Заходами дядька Вінсента в жовтні 1875 року переводять у Париж до централі.
Батьки сподіваються, що зміна місця й обстанови, службове підвищення принесуть Вінсентові користь. Мавши добру посаду, поглинений новими враженнями, можливо, він забуде про Урсулу. Любовний сум мине, і він знов поверне собі внутрішню рівновагу.
Поверне рівновагу? Забуде про дівчину? Уже наприкінці другого місяця, в грудні, він не витримує. Буря його несе. Він виривається з Парижа, їде ще раз до Лондона, щоб ще раз зробити спробу. Однак Урсула категорично відмовляється бачитися й говорити з ним.
Нещасний юнак повертається до Парижа розгублений, прибитий, в цілковитому одчаї. Щось тріснуло в ньому, щось всередині урвалося. Він остаточно вибитий з колії.
Він живе, агонізуючи. Не живе, а животіє. Знемагає. До праці він цілковито нездібний. Як службовець, він стає зовсім неможливий. Він не відчуває найменшого інтересу ні до праці, ні до Парижа. Дуже часто він зовсім не приходить на роботу або, з’явившись на мить, зникає без сліду.
Він живе, немов очманілий, в безбарвних присмерках, відсутній, сповнений глибокого суму. Єдине, на що він ще здібний, це блукати по Лувру. Він переходить по залах, з зали до зали, від картини до картини. Але й це не може розважити його, не приносить йому ні відради, ані втіхи.
На запитання батьків централя відповідає:
— Вінсент не надається бути продавцем!
Перед Різдвом, не питаючи дозволу, не беручи відпустки, він їде додому й лишається до січня.
Коли на початку січня 1876 р. він повернеться до Парижа, фірма «Гупіль» (тепер «Буссо й Палядан») скористається з цієї нагоди, щоб відмовитися від його послуг.