Шахти занехаяні, занедбані, робота в них сповнена небезпеки, платня мінімально низька. Шахтар за робочий день не виробляє більше двох з половиною франків. Підприємці, щоб збільшити прибуток і зменшити платню, широко використовують роботу дітей і підлітків. Тисячі дітей, молодших від 14 років, працюють на шахтах, виконуючи роботу дорослих. Боріназький робітник має справді всі підстави скаржитись.
Те, що він побачив у Патуражі, потрясло його. Ревність його збуджено. Тут одкривається якнайширше поле для застосування його ідей.
Він однак не стоїть на ґрунті якої-небудь політичної доктрини. Правдивий аспект його акції — психологічний. Соціальне його християнство — це менше ідеологія й далеко більше проекція внутрішніх його переживань назовні. В тисячах інших, в соціальних потрясіннях часу, в злидоті шахтарів він знаходить виявленим себе. Він відштовхнув од себе спокусу власного добробуту, особистої улаштованости, усталеного ладу, щоб визначити себе в неусталеній неулаштованості злидарів і пригнічених. В одчаї й нещастях інших він шукає зцілення й порятунку для власної душевної скорботи.
У Патуражі він оселюється у розносника-продавця. Одвідує хворих, читає Євангеліє, вчить дітей. Діти не приймають його всерйоз, вони його дражнять, дратують, знущаються з нього. Коли він іде по вулиці, хлопчики біжать за ним і кричать:
— Ось дурний Вінсент!
У школі він не вміє підтримати дисципліну на своїх лекціях й примусити дітей себе слухатись. Він позбавлений педагогічних здібностей. І тільки тоді, коли школярі доводять його до шалу і він, змучений, скаженіє, тільки тоді, настрашені несамовитістю його нападу, вони починають його боятися.
Матеріальне його становище не блискуче. Щоб заробити собі на прожиток, він примушений займатися роботою переписувача. Трохи грошей приносить йому виконане ним замовлення на чотири великі мапи Палестини.
…Ні, слід визнати, він не шукає легкого! Те, що він знаходить у Патуражі, здається йому не найтяжчим. Він міг би взяти на себе далеко більший тягар.
На його прохання, в січні 1879 року Євангелічний комітет переводить його до Малого Васма з місячним утриманням у 50 франків.
Васм — мета його місії. Те, що він знаходить у Васмі, перевершує все те, що він бачив у Патуражі. Тут він пізнає всю безсоромну жорстокість капіталістичної експлуатації. Зворотний бік життя, породженого успіхами індустріалізації.
Він бачить людей, доведених до останнього ступеня знищення, й країну, обернену в пустелю. Люди змучені й виснажені, чорні, як ті надра, в пітьмі яких вони працюють, як та земля, на якій вони живуть. Почорнілий простір, купи вугілля, пітьма щілин, видовбаних у надрах, ніч, яку ніколи не заступає день.
Його серце розпадається, як крихке скло, на дрібні частки. Похмурий ентузіазм володіє ним. Чорним полум’ям палає в ньому вогонь релігійної пристрасти. Гіркота чужого болю в цих вугільних пустелях Боренів лишає полинний смак на його звуглілих устах.
До Васма Ван Ґоґ приїхав пристойно одягнений. Мешкати він оселився в будинкові пекаря Дені, якому належить один з найкращих домів Васма, в кожнім разі далеко кращий, ніж ті злиденні хижі, що в них примушені жити шахтарі.
У Васмі багато протестантів, але жадного приміщення, призначеного для релігійних зборів. Доводиться винаймати танцювальну залу, «Салон Бебе», де він і проповідує.
Злидота, яку він бачить довкола, доводить його до розпачу. Він відчуває сором при думці, що він одягнений, коли інші роздягнені. Він здіймає з себе вбрання, в якому він приїхав до Васма, і віддає його тим, які не мають на собі нічого. Замість полотняних сорочок, привезених з дому, він носить на собі сорочку, пошиту з мішка.
Кілька років перед тим, двадцятилітнім юнаком, він у Лондоні купив собі циліндер, щоб мати вигляд ділової людини в Сіті. Тепер, щоб не відрізнятись від шахтарів, він носить на голові старого засмальцьованого кашкета і на ногах у нього немає жадного взуття. Він ходить босий. Обличчя його тепер таке ж чорне й брудне од вугілля, що насичує тут усе, як і в його пасомих. Пастир нічим не відрізняється від своєї пастви.
Він кидає своє вигідне мешкання у пекаря. Він улаштовується в одній з тих злиденних халуп, що правлять за притулок і житло для шахтарів. Вони сплять без ліжок на соломі в кутку хати. Так само робить і він. Він годується, як і вони, хлібом, рижем і мелясою.
Пекар Дені, побачивши Вінсента в такому вигляді, який він має тепер, вирішує написати листа до Вінсентових батьків.
Стурбований одержаним листом, домінус Теодорус приїздить до Васма. Але його приїзд розлючує Вінсента.
— Чого ви приїхали?.. Я не потребую жадної опіки над собою! Я роблю так, як це велить мені моє сумління.
Панотець намагається заспокоїти сина і тоді починає умовляти його перейти знов жити до пекаря Дені.
— Чи ти думаєш, що ти цим навернеш робітників до віри? — питає він сина.
— Я роблю, як підказує мені сумління!
— Ти помиляєшся, коли ти гадаєш, що для цього треба стати таким, як вони. Навпаки, треба зберігати відстань. Треба імпонувати їм. Треба, щоб вони відчували до тебе повагу.
Але все це ні до чого. Старий панотець від’їздить з Васма, ні в чому не захитавши й не переконавши сина.
Але Вінсентові не легко дається знайти шлях до своїх пасомих. П’яниця, старий шахтар, поранений під час катастрофи, обсипає його прокляттями й загрожує його побити, коли він намагається йому допомогти.
У Васмі спалахує епідемія голодового тифу. З самозаперечною відданістю опікується Вінсент хворими. І коли здіймається в Васмі страйк, він приєднується до страйкарів і підтримує їх своїми промовами. З місіонера він перетворюється на соціального агітатора.
Але цього вже надто багато для Євангелічного комітету в Брюсселі. Проповідник, який підтримує бунтівників?
Стурбований недоречною ревністю молодого проповідника, Комітет надсилає до Васма пастора, і між ним і Вінсентом відразу постають суперечки.
Вінсент малює. Чорні барви надають його малюнкам похмурого колориту.
Пастор, надісланий з Брюсселя, похитує головою. Він не ховає свого незадоволення. Навіщо це? Духовній особі не годиться займатися малярством!
Вінсент виправдується:
— Христос був найбільший з усіх мистців! — заявляє він у відповідь.
Пастор пише в своєму звіті до Комітету про Вінсента:
— Він не такий, як цілий світ. Він не має такого розуму, як усі!
Як і слід було сподіватися, коли іспитовий період закінчується, Євангелічний комітет не відновлює Вінсентові його мандата. Місія не вважає потрібним затримувати його в себе.
У своєму урядовому листі, повідомляючи про ухвалу, Місія віддає належне його релігійній ревності. Вона відзначає його відданість, дух його жертовности, але одночасно вказує, що йому бракує слова. Якби він мав також дар слова, то з нього, напевно, був би досконалий провідник-євангеліст.
Лицемірство цього одзиву обурює Вінсента. Фарисеї! Порожніми словами вони підсолоджують гірку отруту, прикривають своє бажання позбутися незручної для них людини.
Ще одна поразка в житті. Ще одна в додаток до інших. І на цей раз найбільша за всі попередні. Тепер, здається, остаточно. Бо, здається, в ньому уже не лишилося нічого. Він тепер ніщо, труп, що ще дихає, мрець, що ще якось рухається.
Життя його — сукупність поразок. Жадних досягнень, самі втрати. Колись він покохав дівчину, хотів жити лагідним родинним життям, прагнув стати, як і всі, — і з того не вийшло нічого!.. Тоді він захотів іншого, не ствердити себе, а зректись себе, віддати себе бідним, знедоленим, відмовитися всього, віддати все до останньої сорочки, до останньої пари взуття, до останнього шматка хліба, нічого не лишивши для себе! Але його викинули геть, як викидають на смітник брудне й нікому не потрібне шмаття.
«Ти бачиш, Вінсенте, тебе вигнано, бо ти ні на що не придатний!.. Ти — ніщо, як харкотиння, що його виплюнули на шлях, як смердюча блювотина, що її жеруть при дорозі бездомні пси!» — каже він, звертаючись до себе: «Ти мусиш іти!..»