Порух здивовання з боку учнів супроводить кожну його появу, коли, відчинивши двері, він переступає поріг класу.
Згідно з методикою викладання рисунка, як в усіх інших художніх школах, так і в анверській Академії мистецтв в основу покладено студії зразків античного мистецтва. Власне, скульптури. Професор приносить гіпс — Аполлон, Зевс, Венера, Атена — і учні зрисовують зразки, безокі голови, білі торси.
Вінсент рисує зі швидкістю, яка дивує всіх учнів, але не захоплює професорів. Останні ставляться до нього стримано. Вони знаходять у нього добру волю, бажання вчитись, але це й усе, що вони можуть сказати про нього доброго.
Його рисунки відрізняються від рисунків інших учнів. Він робить їх у своїй власній, відмінній манері. Чи не стане цей голландець ферментом незгоди?
В кожному разі професор Варлян, професор класу малярства (тіло), відомий мистець, чиє ім’я приваблює до Анвера англійців і голландців, які вчаться малярства, позитивно оцінює роботи Ван Ґоґа.
Однак критичні зауваження інших професорів Вінсент сприймає з незадоволенням, хоч і намагається до них звикнути.
— Я згоджуюсь з ними, оскільки можна! Але хоч я й мовчу, але вже одним цим я їх дратую.
Він дратує їх своїм мовчанням, як вони дратують його своїми критичними зауваженнями. До того ж внаслідок важкої праці й недоживлення, — чи ж можна жити з самих тих мушлів з оцтом та вареної камбали? — він доходить до межі, до остаточного перенапруження. Так мало треба, щоб заломитись або вибухнути. Це може статися кожної миті, з кожного найдрібнішого приводу, а то й без всякого приводу.
У своїх листах до Тео він раз у раз нагадує останньому про його обіцянку. Анвер не задовольняє Ван Ґоґа. Він хоче переїхати до Парижа. Париж! Тільки Париж може принести визнання.
Катастрофа прийшла в найближчий час. Вибух стався на лекції рисунка в класі професора Зібера. Професор Зібер наказав служникові на подіумі посередині зали поставити гіпсову Венеру Мілоську. Відповідно до вимог і правил, учні ретельно креслили контури античної статуї.
Вінсент супроти правил, — бо що таке Вінсент і правила?! — вирішив намалювати статую, відтворюючи враження об’єму. Грецьку абстрактну вроду з гіпсу він перетворює на тілесну фламандську красу. Безрукій він домальовує руки. Він поширює їй стегна. Боги живуть на Олімпі й годуються амброзією й нектаром. Жінка, яку на аркуші ватману малює Ван Ґоґ, набуває в нього вигляду простої селянки з Брабанту, що годується картоплею, їсть капусту й хліб, п’є пиво, вагітніє, виношує в своєму череві й родить дітей.
Один з учнів наслідує Ван Ґоґа! Професор спиняється вражений. Малюнок Ван Ґоґа й його приятеля професор розглядає як прояв спротиву, як негідне й неповажне знущання з нього й його вказівок. Він гостро застерігає авдиторію від повторення подібних спроб.
Критика професора роздратувала Вінсента. Він заявив:
— Ваші контури — лише безглуздий трюк! Гіпс зображує молоду жінку, але жінка, щоб бути жінкою, повинна мати руки, широкі стегна й черево, в якому вона може виношувати дітей.
І він грюкає дверима класу, щоб більше ніколи не переступити порога Академії.
В лютому 1886 року Вінсент прилучається до свого брата Тео в Парижі. Ще з тих років, коли він працював у філіалах фірми «Буссо», він знає:
— Успіх приходить з Парижа!
Тут, в Парижі, він нарешті знайде себе. Ля-Е й Нюєнен були етапами підготовки. Анвер дав йому можливість пізнати інші джерела для малярства, ніж класицизм: барокову пишність, ярмаркову кермесну яскравість Рубенса і, поруч з тим, японців. Досі на стіні його кімнати висів «Анґелюс» Мілле; тепер у нього висять японці. Для селян Мілле більше не лишається місця.
Під впливом Рубенса ясніє його палітра. Вплив японців підказав йому, що він може звільнитися в мистецтві від класицизму, перемогти мистецтво Європи. У японців він знайшов те, чого йому досі бракувало: цю дивовижну стислість виразу, ощадність жесту, скупість ліній і, разом з тим, цю надзвичайну сміливість руху. Повноти враження досягнено через неповноту зображення, через натяк, що вказує на самого себе. Фантазія домальовує в уяві відсутнє на малюнку.
В Парижі Вінсент оселюється на Монмартрі, в мешканні брата Тео. Тео пішов тим шляхом, якого колись зрікся Вінсент. Тепер він став завідувачем крамниці картин, що належить фірмі «Буссо» й міститься на вулиці Монмартр.
В крамниці повно псевдомистецького краму, картин малярів з «Салону», як-от Ронде або Енне, приміром, «Кромвелові вояки знущаються з Карла І» або солодкаві зображення голих жінок. Жадна з цих картин не подобається Вінсентові. В мистецтві він прагне іншого.
Через брата Тео Вінсент Ван Ґоґ знайомиться з найвидатнішими представниками модерного «імпресіонізму», з Моне, Деґа, Піссарро, що їх полотна він має нагоду побачити в крамниці у Тео. Тео підтримує цих майстрів і намагається продати їхні картини в своїй крамниці.
Імпресіоністи, що їх картин Вінсент досі не бачив, становлять для нього не менше відкриття, ніж японці.
— Рисувати en clair — це ж ціла революція!
Ван Ґоґ нарешті усвідомлює сенс свого покликання. Нарешті він знаходить себе. Він входить у коло імпресіоністів. Він розуміє те, чого він прагнув: справа не в тому, щоб запровадити в мистецтво селян, щоб зобразити людину з лопатою або сапою, змалювати поля картоплі, миску з вареною картоплею й селян, які їдять картоплю, щоб намалювати Венеру Мілоську з черевом і стегнами фламандської селянки, а в тому, щоб революціонізувати мистецтво, заперечити мистецтво Європи, перебороти мистецтво епохи Нового часу, яким воно стало в Європі з 16 століття.
В мистецтві він прилучається до революції, запровадженої імпресіонізмом.
Голландець Вінсент Ван Ґоґ, опинившись в Парижі, як мистець, як маляр, зфранцужується!..
В майстерні Кормана, куди він вступає, щоб удосконалитися в техніці рисунка, Ван Ґоґ знайомиться з молодим мистцем графом Анрі Тулуз-де-Лотреком, представником однієї з старовинних, найаристократичніших родин Півдня!
Між ними небагато подібного. Вони такі не схожі один на одного: цей неотесаний і недоладний пасторський син з болотяного Брабанту, голландський сільський парубок, що вічно смокче свою люльку, без всяких манер, хаотичний і неврівноважений Вінсент Ван Ґоґ, і цей наскрізь просякнений французьким духом, аристократ з сонячного Провансу, витончений і вишуканий граф Тулуз-де-Лотрек.
Вони надто відмінні, щоб між ними зав’язалася справжня дружба, але в них є дещо спільне, що споріднює їх, що робить їх якоюсь мірою тотожними, однаково того й того представником свого часу.
Ван Ґоґ — людина внутрішнього надриву, його душевні зсуви прийшли до нього зсередини; у Тулуз-Лотрека це сталося від його фізичного каліцтва. Він — карлик. Він має тулуб і голову дорослої людини; він носить борідку й пенсне, — але в нього слабкі й кволі ноги малого хлопчика. Поки він сидить, це не впадає в вічі, хоч зі стільця звисають дві ніжки в дитячих черевичках. І коли він іде, він пересувається з трудом, безпомічно шкутильгаючи на своїх смішних скалічених ноженятах.
Мати його, яка мешкає в замку на Півдні, висилає йому до Парижа щомісячне утримання, і це дозволяє йому малювати, витрачати гроші в барах, прогулювати їх з дівчатами й друзями на публічних балах, провадити ночі в лупанарах.
У нього своєрідна манера малювати, що в ній відчувається дещо від японців. У нього гострий різкий штрих. Він користується натяком. Він нічого не завершує. Якщо мистецтво незавершености може бути досконалим, завершеним у своїй незавершеності, — то це мистецтво Тулуз-Лотрека. Його мистецтво площинне, воно ілюстративне і в ілюстративності своїй ілюзорне. Він малює з елегантною гостротою кількома рисами кабаретних співачок, танцюристок з «Мулен-Руж», циркових клоунів, одвідувачів нічних кав’ярень: білу піну мереживних спідниць, чорноту панчіх на скинених вгору ногах, руки, затягнені в лайку довгих рукавиць.