Ця прибрана навмисність дратує Вінсента. Він наважується іноді на протести. Раз у раз в відповідь Ґоґенові він кидає різкі репліки. До того ж між ними часто виникають тертя, яких ніколи не уникнути при спільному житті.
Як крик пави, поведінка Ґоґена починає через кілька місяців співжиття стомлювати Ван Ґоґа.
Хто може сказати, яка з чергових катастроф, що трапляються в житті кожної людини, буде для неї остаточною?..
Вінсент добре знав: після кожного періоду відносної сталости в його житті наступає зрив, усе летить шкереберть, ламається, трощиться, падає. Чи не треба чекати, що й ця його дружба з Ґоґеном, така хрумка й хистка, теж не скінчиться катастрофою? Чи не йшло все його життя від одного конфлікту до другого, з людьми, з собою або ж з долею? І якщо й цього разу прийде катастрофа, то чи пощастить йому видістатися на поверхню з-під уламків цього будинку на площі Ламартіна 2, який він в ознаку своєї приязні до Ґоґена демонстративно — з викликом проти всіх — розмалював такою чудесною, яскраво-цитриновою фарбою?.. Чи, може, на цей раз ця катастрофа, якби вона сталася, була б для нього останньою й остаточною?
Жаден інший рік в його житті не був такий плідний, як цей рік — рік перебування в Арлі. Він працює в становищі творчої лихоманки, як одержимий, в безмірності наснаги, за параболою лету. Він агонізує в праці. І ця напруга виснажує його. Він знеміг. Він перепрацьований. Щоб підтримати себе, він безнастанно курить. Хмари диму огортають його блакитною авреолею.
Мистецькі суперечки, які він веде з Ґоґеном, збуджують його. В товаристві Ґоґена він п’є.
Алкоголь у сполученні з хронічним недоживленням, уперта, понад людські сили праця, палкі дискусії, усе це тримає Вінсента в постійному, ніколи не послаблюваному нервовому збудженні.
Абсент діє йому на нерви, але він вживає його регулярно, змагаючись із Ґоґеном, який незрівняно краще за нього витримує спиртові напої. Вінсент надто скромна й нерішуча людина, надто сумлінний друг, щоб відмовитись підтримувати товариство Ґоґенові в щовечірніх його пиятиках. Сидіти поруч за столиком кав’ярні й відповісти «ні!» на пропозицію випити, чи не було б це з його боку зухвальством, вищою мірою нетактовности й нелюб’язности щодо приятеля, який каже:
— Я не звик пити сам!
І він п’є. Надуживає з алкоголю, хоч абсент і отруює його, гнобить його, розхитує його нервову систему.
Ґоґен не припускає, щоб алкоголь міг шкодити. Навпаки! Чи не завжди у Ван Ґоґа була важка вдача?!
З кожним тижнем і кожним днем Вінсент стає все роздратованіший. Він нестерпний. Неможливий для спільного життя з ним.
Його настрій ніколи не буває сталий, змінюючись бурхливо, з дивовижною швидкістю, цілком непослідовно й несподівано, в якусь ледве вхоплювану мить. Хто міг би передбачити, як він поводитиметься через хвилину? Іноді він буває збуджений і балакучий, щоб через мить поринути в мовчазну й пригнічену зціпенілість.
Ґоґен не може дати собі ради з Вінсентом. Для нього в Вінсентові є надто багато незрозумілого, починаючи з напису на стіні над ліжком, якого він прочитав першого дня по приїзді до Арля: «Я святий Дух. Я святий духом!» Безглуздий каламбур, гра слів, жарт, сенс якого він нездібний збагнути. А ці дивні нічні одвідини, ці загадкові сомнамбулічні мандри! Ці екзальтовані ексцеси то самовідданої й покірливої приязні, то якоїсь хижої ворожости.
Ґоґен починає думати про від’їзд. Чи варто йому залишатися в Арлі? Зрештою, що, власне, затримує його тут? Дешеве життя, — розуміється, щось важить, але поза цим? Поза цим — нічого! Арль для нього глибоко несимпатичний, ця глуха провінційна діра, цей закуток цивілізації, смітник Європи, яку він так гостро ненавидить і якої він хоче позбутися.
Він мріє про фантастичні квіти незнаних країн, про цноту чистої природи, про екзотику тропіків, куди він хотів би при першій нагоді вирватися, а Арль — це найбрудніше місто, на цілий Південь — тримає його цупко смородом ресторанної олії, гуркотом бруківки, дешевим крамом крамниць, гудками паротягів, оплаченою розпустою борделів. Ні, для нього найкраще було б покинути Арль і при тому якнайшвидше!
Однак він поки що нічого не каже Вінсентові. Та при підвищеній нервовій чутливості останнього ніщо в Ґоґені не могло лишитися непоміченим для Ван Ґоґа. В листі до брата Тео з 23 грудня 1888 р. він пише: «Я гадаю, що Ґоґен трохи розчарований з Арля, з малого жовтого дому, де ми працюємо, і найбільше з мене!»
Лист датований днем напередодні катастрофи. Катастрофа прийшла наступного дня.
…У грудні 1888 року Ґоґенові спало на думку зробити портрет з Ван Ґоґа, намалювати мистця за працею в той момент, коли він, стоячи коло мольберта, малює свої улюблені соняшники. Чи передчував він, беручись за це, що він тримає в своїх руках вузли життєвої долі Ван Ґоґа, — він, маг, шаман, темний і злий чаклун?..
Вінсент згодився, й Ґоґен приступив до роботи. Портрет був закінчений 24 грудня, він не зовсім удався останньому, — одна з досить посередніх його речей.
Ґоґен покликав приятеля до своєї кімнати й запропонував поглянути на картину.
Вінсент оглядав мовчки, вдивлявся й не казав ні слова.
— Ну як? — спитав Ґоґен.
Той відповів стримано й дуже коротко.
— Це я! — визнав Вінсент. — Але я вийшов тут божевільним!
Справді, він має на цьому портреті вигляд похмурої й знищеної людини і при тому надзвичайно схожий на себе.
Він каже це і йде до себе.
Чи був Ван Ґоґ тоді уже божевільний, і Ґоґен зірким оком мистця проник в глибину його істоти, розпізнав те, що було для всіх сховане, пізнав у ньому ознаку душевного розпаду, й Вінсент, глянувши на портрет, пізнав себе таким, яким він уже був?
Чи, може, був він тоді ще цілком здорова людина, лише надто виснажена працею й наркотиками, з психікою, позбавленою всякої опірности, безборонною в своїй оголеності для кожного ворожого й неприязного впливу ззовні?
Ціле життя своє переводив він над собою небезпечні й одчайдушні експерименти, плекав у собі прагнення дійти до останніх меж самозречення, обернув своє «я» в одкриту рану, що кровоточила, в згусток оголених нервів, у приймач найвищої чутливости, здібний реагувати на кожен душевний порух іншої людини, зареєструвати кожен промінь, що, відісланий від землі, досягає місяця і, відбитий відти, знов вертає на землю.
Ван Ґоґ робив з собою те саме, що роблять і містики, зрікаючись себе й присвячуючи себе Богові. «Не моя, а твоя хай буде воля, Господи!» Як і вони, він знищував у собі все зовнішнє, зовнішню оболонку, що відокремлює й замикає дух. Але той, кого він зустрів у цей час, мріючи про високу спільноту духа, був видатний мистець, геніальний майстер, але жадна людина доброго Бога. Жаден янгол. Посланець не доброго, а байдужого й недоброзичливого себелюбного Бога. Фантаст, самозакоханий і високомірний Принц. В коріннях душі своєї — дрібний і дріб’язковий урядовець. Великий художник і мала людина, що завжди найбільше боявся умалити свою велич спадкоємця Монтесуми, останнього імператора ацтеків.
З моменту, коли портрет був закінчений, Ван Ґоґ більше не належав собі. Він втратив владу над собою. Центр його душі перемістився назовні. Був уже не в ньому, а поза ним. Дивне становище людини, що більше не керує собою, бо внутрішню істоту його зв’язано зі шматком полотна, фарбами, лініями рисунка!
В життєвій історії Ван Ґоґа достоту повторилась сюжетна схема, яку в основу своїх творів поклали німецький романтик Е. Т. А. Гофман, видатний французький романіст Оноре Бальзак, наш геніальний земляк Микола Гоголь і пізніше, наприкінці 19 ст., англійський письменник Оскар Вайлд. Доля Вінсента Ван Ґоґа свідчить, що розказані цими письменниками події не були ні довільною вигадкою цих авторів, ані жанровою фантасмагорією, властивою романтичній школі.
Згодом, коли року 1891 Поль Ґоґен опинився на Таїті, серед маорі, тубільці з подивом ставилися до цього чужинця, який володів незнаним даром «робити людей». Наївне нерозуміння живопису, дикунська нездібність відрізнити зображення й зображену людину, чи, може, навпаки, проникливе визнання суті творчого акту в мистецтві?..