На одному портреті він зображений в шапці з хутром. Голова в нього перев’язана. Обличчя без бороди, жовтаво-бліде й знекровлене. Він втратив багато крови, й йому холодно. На ньому широка зелена незграбна куртка простолюдина, й очі такого ж зеленого кольору, як і куртка. Він курить люльку, — звичайний голландський селянин, що в зимовий холодний день прийшов з села до міста. У нього зосереджений, занурений в себе, спокійний вигляд. Йому лише холодно й більше нічого. Чи потребує людина в холодний зимовий день ще чогось, окрім теплої шапки й запаленої люльки?
Жадної романтики. Нічого ефектного, дражливого або навмисного. Скупий і ощадний реалізм. Життя нескладне й буденне. Людина існує, бо існує!.. Лише фарби — жовтогаряча фарба й вермільйон тла, зелений колір куртки й очей, жовтий, хром, обличчя й синій, ультрамарин, шапки, свідчить, що мистець сприймає світ в самодостатній величі барв.
На другому портреті він зовсім інший. Усе палає в конвульсивному напруженні фарб. Фарби кричать і галюцинують. Світ потрясений, він — його форми й фарби — знаходиться в розпаді. Людина безсила перед наготою потрясеного світу, вона агонізує, і немає такої міри, якою можна було б визначити глибину її одчаю. Так, це портрет людини з відтятим вухом, людини, яку переслідують демони. Автентичне зображення людини в той момент, коли, галюцинуючи, вона бачить привид, що наближається, що наблизився, щоб її знищити, і вона беззахисна, опинившись віч-на-віч з ніщо.
Вінсент ще борониться. Він ще не втратив надії на визволення. Його листи до брата повні спокою. Кожного дня він ходить на перев’язки до госпіталю. Він знесилів од втрати крови й відчуває ще слабкість, але здоров’я його покращало. Їсть він добре, травлення теж у нього добре. Голові повернулася ясність. Він уже не має тих жахливих галюцинацій, що примусили його захитатись, — і це найголовніше. Іноді його мучать кошмари й він страждає на безсоння, але він уникає говорити про це лікареві, обмежуючись тим, що кладе на вухо камфору.
Однак ця праця — робота над двома автопортретами, це внутрішнє змагання з собою, цей бій з демонами коштують йому такого напруження сил, що він, можливо, не витримає. Він знов стає нервовий, загальний стан його здоров’я погіршується. Він почуває себе без краю стомленим. Його мучать кошмари.
Лікарі кажуть прогулюватись, не малювати, не обтяжувати голову ніякою розумовою працею, приписують йому в великій кількості бром.
Але ні бром, ні прогулянки, ані перерва в праці не можуть відхилити неминучого. Криза приходить знов, вдруге, хоч на цей раз вона триває недовго.
В перші дні після другої кризи доктор Рей писав до Тео: «Ми залишили вашого брата на кілька днів у госпіталі. Я сподіваюся, що поліпшення, яке можна констатувати, триватиме, і за кілька днів ваш брат повернеться до праці. Коли він видужає, ми дбатимемо за нього далі!»
Доктор Рей виконує обіцянку. Після того, як криза минула, Вінсент і далі їсть і спить у госпіталі і вдома лише працює.
Вінсент здивований. Він розуміє, що можна зламати руки й ноги й жити далі зі зламаною рукою або ногою, але він не розуміє, як можна зламати голову й все ж таки заціліти!.. Так, це повторилося вже двічі, що він посковзнувся, упав і розбив собі череп, — і тепер з потрощеною головою, з потрясінням мозку, втративши внутрішню сталість, він все ж таки існує далі.
І тому, що він існує далі, для того, щоб існувати, щоб ствердити себе, він працює. Працює з ненасичуваною жадобою, в чаді, очманілий від праці.
Поглинений працею, він не думає. Праця звільняє його від страху перед привидами й самим собою, не дає йому думати, поринути в плин уяв, що затягають його в галюцинаційний вир, де він втрачає себе.
Що непевніший світ і він у світі, то певніший голос його фарб і ліній. Творча свідомість його ясна. Обрій прозорий. Сонячне світло карбує контури й кольори. Ніколи його творчість не була така ясна і така міцна, як у цей час, коли світ захитався навколо нього.
Усе можна малювати: стілець, крісло, яке належало Ґоґенові, жінку Рулена. На стілець він поклав тютюн і люльку, на крісло поставив підсвічник.
Він не шукає нічого надзвичайного й вишуканого. Жінка Рулена — скромна, проста жінка з народу. Він малює її на тлі килима з великими й пишними квітами. Вона мирно сидить на кріслі й тримає в руці мотузок од колиски, якої не видно. На ній зелена спідниця й темно-зелений корсаж. Фарби картини такі ж чисті й правдиві, як кольори тюльпанів на його вітчизні.
Це полотно «La berceuse» («Жінка, що колише колиску»), яке він почав малювати ще перед своєю хворобою й закінчив тепер, — найулюбленіша з його картин. «Я знаю, — писав він до брата з приводу цієї картини, — що ні рисунок, ані малюнок у мене не такі правильні, як у Буґеро. Це мені шкода, бо я мав намір суворо триматись усіх мистецьких правил. І все ж таки картина вийшла фатально не схожа ні на Буґеро, ані на Кабанеля, хоч і цілком французькою!»
Буґеро й Кабанель це ті, з ким йому доводилося тоді змагатися: вони малювали «правильно». Хто пам’ятає їхні імена сьогодні?
Оригінал своєї картини Вінсент подарував Руленам, копію з неї він послав у Голландію матері, з якою він довший час не бачився, але з якою він регулярно листується. Ще кілька копій він зробить пізніше.
Він волів творити мистецтво, приступне для людей з народу. Бородатий листоноша Рулен був один з найбільших прихильників його мистецтва. В листі до брата Ван Ґоґ висловлював бажання, щоб його «La berceuse» висіла над койкою кожного матроса, нагадуючи про колискові пісні матері.
Листоноша, матрос, жінка з народу, це ті, для кого він малює. Його мистецтво не призначене для снобів. Справа йде не про мистецтво для небагатьох, а для всіх, для простолюддя. Не для заможних, що мають і не працюють, а для тих, що не мають і працюють. Ті, що мали, купували «правильні» картини Буґеро й Кабанеля. Досі з них ще ніхто не купив жадної картини Ван Ґоґа.
Наскрізна мета й мрія Ван Ґоґа — мистецтво повинно бути соціальним.
Між Вінсентом і Ґоґеном не дійшло до розриву. Вони листуються. Щоправда, Ван Ґоґ до певної міри ревізує своє безумовне обожнення Ґоґена.
— Ґоґена можна якнайкраще розпізнати в Тартарені! — пише Вінсент в одному з листів до брата.
Це він, безсмертний Тартарен, хвалько, фантаст, мисливець, що з псом і яґдташем під Тарасконом полює на підкидувані вгору шапки, що, мріючи про пригодницьку екзотику диких країн, їде до Африки полювати на левів і в околицях Алжира між городніх грядок замість лева забиває старого осла.
Чи всі мрії Ґоґена про тропічну екзотику Таїті, про подорож на Антільські острови, ці його гордовиті, високомірні запевнення, що він нащадок Монтесуми, імператора ацтеків, чи все це не є з його боку чисте тартаренство?
Він слабкодухий, Ґоґен. Боягуз. Ця його гістерична поведінка, перелякана втеча з Арля під час кризи!.. І все ж таки Ван Ґоґ не може зректися любови, якщо він полюбив раз. Він не може стати інший. Ще й досі для нього Ґоґен — майстер, світоч, мудрий.
Сповнений незмінної любови до Ґоґена, він малює його крісло, малює це крісло в усій його топорній і незграбній простонародній величі. Ґоґена нема, він виїхав, як пам’ятка про нього лишилося крісло. Порожнє крісло стоїть в порожній хаті на тлі порожньої стіни. Голий простір, в якому немає нічого, окрім цього крісла. Але світло палає. Підсвічник з запаленою свічкою поставлено на крісло, в ріжку на стіні горить газ. На сидінні лежить дві книги. Свіча, полум’я газу, книги — символи Вінсентової любови до Ґоґена.
Ґоґен прохає Вінсента прислати йому нове полотно з соняшниками в обмін на свої ескізи, залишені в Арлі. Після деяких вагань Вінсент вирішує задовольнити бажання Ґоґена й перемальовує для нього свої «Соняшники», ці конденсовані варіації відтінків жовтого кольору.
Ґоґен — людина, що не має жалю. Без жалю він штовхнув Вінсента в безодню божевілля, де, падаючи, в пориві нищівної нестями Вінсент ладен був спопеліти в почутті жагучої пристрасти до Ґабі.
І тепер, після кризи він не витримує. Одного дня він іде до «Одинки» на вулицю Францісканів, щоб бачити Ґабі. Він не цілком певен, як його там приймуть, але його приймають люб’язно. Він питає про дівчину. Йому відповідають, що Ґабі є.