Навіть m-me Віржіні поблажливо йому каже:
— Такі речі, як ця, трапляються часто в цьому краї! Вони не становлять тут нічого надзвичайного!
Здається, й Вінсент схильний тлумачити епізод з одрізаним вухом як «спосіб стилю», стилізацію в місцевому дусі, ґалантний знак відданости щодо дами за звичаями Провансу.
Він тішить себе ілюзіями, сподіваючись зв’язати розрубані вузли. Але чи не даремні його сподіванки з уламків знищеного дому побудувати для себе нове житло?..
З Арля від’їздить останній його друг, Рулен, у кого він міг знайти притулок і захист, як колись в домі своїх батьків. Рулена переводять до Марселя. Він справді добре ставився до нього. Зникне з обрію широке біле обличчя з рожевими щоками, довга русява борода, синя куртка з двома рядами золотих ґудзиків, плаский синій картуз із жовтим кантом і написом «Пошта».
Це велика втрата для Ван Ґоґа в Арлі, до якої прилучається також ще й друга. Господар будинку, де мешкав Вінсент, вже заявив йому, що він не продовжить контракту на будинок в наступному році. В цьому наріжному будинкові на майдані буде відкрита тютюнова крамничка. На Великдень кінчається термін найму.
Це нервує Вінсента.
За деякий час він видужує, але арлівці бояться його. Дім розписаний жовтою фарбою, де він мешкає, напис на стіні кімнати: «Je suis sain d’Esprit. Je suis Saint-Esprit». П’яний скандал y святвечір в кав’ярні, замітка в часопису, одрізане вухо, публічний дім, повія на ім’я Рашель, — всього цього аж надто багато для маленького містечка. Розмови, сплітки, накопичення перебільшених, напіввигаданих подробиць, обридлива цікавість побачити, як виглядає цей маляр з відрізаним ухом, страх перед божевіллям, хтозна, що ще може накоїти ця психічно хвора людина? — в такій обстанові подразнення й відчуження Ван Ґоґові надто важко повернути собі рівновагу й спокій. В березні нова криза, й Ван Ґоґ знову опиняється в лікарні.
В одчаї, не знаючи, що робити, він вирішує вступити до чужинецького легіону. Чи не знайде він у такий спосіб для себе якийсь вихід? Але Тео переконує його натомість лікуватись, і він у травні 1889 р. вступає до психіатричної лікарні в Сен-Ремі. Тут йому відновлюються сили, напади припиняються, і він має можливість час від часу виходити.
Його полотно «Червоний виноградник» продано за 400 франків (єдина картина, яка була продана за його життя); в «Меркюр де Франс» надруковано про нього статтю Альбера Ор’є. Зважаючи на добрий стан здоров’я, йому повертають свободу, і він 18 травня 1890 р. їде до Парижа, одвідати свого брата Тео, познайомитись з його молодою дружиною й побачити немовля.
Йогана Ван Ґоґ, жінка Тео, гадала, що вона побачить хворого, тим часом перед нею стояв поважний, широкоплечий чоловік, зі здоровим кольором обличчя, з веселим виразом. Він справляв враження міцної людини.
«Він в найкращому стані здоров’я! Він солідніший, як Тео», — така була перша її думка.
Разом з Тео Вінсент пройшов до сусідньої кімнати, де була колиска. Мовчки, зі сльозами на очах, стояли біля колиски брати, дивлячись на дитину, що спала. Сяючи, Вінсент обернувся до братової й, показуючи на простий коцик, що прикривав мале, сказав: «Ні, ти не повинна загортати його в мережива!»
Три дні, веселий і спокійний, провів Вінсент, гостюючи в Тео в Парижі. Тоді, 21 травня 1890 р., він оселюється в Овері-сюр-Уаз, тут він підтримує стосунки з доктором Ґаше, другом маляра Сезанна, малює з нього портрет. Він цілком здоровий, і тільки страх перед поверненням жахливих його нападів переслідує його. Він багато працює, і ця напружена праця виснажує його.
Останні числа липня. Різка суперечка з доктором Ґаше з приводу незакінченої картини порушує рівновагу. Зневір’я охоплює його. Усю свою злидоту він бачить перед собою. Сповнений невимовної нудьги, він пише листа до Тео: «Ти весь час бідував, щоб годувати мене. Але я, я поверну гроші або поверну душу!»
27 липня 1890. З фарбами, щоб малювати, і з револьвером, який він бере з собою лякати ворон, він іде за місто. Селянин, який проходить тією ж дорогою, бачить його й чує, як він говорить до себе: «Це неможливо! Це неможливо!» Минає день, приходить ніч. Він все ще не повертається додому. Нарешті його бачать, як він, похитуючись, іде до площі перед мерією, і кров тече йому з рани. Його одводять до доктора Ґаше.
…«Я хотів застрелитись!» — каже Ван Ґоґ докторові. Доктор кладе його на операційний стіл і робить спробу витягти кулю, але безуспішно, куля проникла в живіт, і рана смертельна. Вінсент каже дати йому люльку й курить весь час. Наступного дня приїздить Тео. Вінсент робить спробу усміхнутись йому назустріч: «Ти бачиш, ще один раз — невдача!» Він хотів потрапити в серце, щоб вмерти відразу.
День проходить спокійно. Вінсент палить свою люльку далі. Тео сидить коло нього і підбадьорює його сподіванкою, що він житиме, але він не чує його і шепоче: «Нещастя не скінчиться ніколи!»
Страждання припиняються наступного дня зі смертю.
О першій годині дня 29 липня 1890 року.
Романи Куліша
Вступні уваги
— Необхідно, — казав Куліш, — повертатись іноді до первісної дикости.
Романтик, прихильник Руссо й проповідник руссоїстичної доктрини, Куліш проголошував необхідність повороту до «початків», до «джерел», до «первісности». Цю проповідь руссоїзму він сполучав з проповіддю хуторянства. Куліш казав про потребу для поета тікати до природи, і ці втечі з міста в самоту природного життя були для нього втечами в хутірське життя. Хутірське життя Куліш робить джерелом «всех поэтических движений сердца», воно, — запевняє Куліш, — вираз найістотніших потреб поетової душі.
Основа його наукових та літературних студій, як каже сам Куліш, «была чистая любовь к человеку, к его простой сельской жизни» (Записки о Южной Руси. — Т. 1. — С. 234). Головна теза Кулішевої ідеології це є твердження, що «простий люд варт, щоб ми його образу подобилися». Кулішеве народництво чи, краще сказати, народницьке його хуторянство було сентиментальною, згідно зі смаками того часу, та моралістичною проповіддю правдивого серця: «ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина».
Ця Кулішева філософія хуторянського життя, його своєрідна хуторянська рецепція руссоїзму має подвійний сенс і на подвійній основі ґрунтується: з одного боку, її обумовлено загальним характером та відмінами українського громадського життя й руху 50-х років, а з другого — класовою приналежністю та особистими умовами Кулішевого життя.
Проповідь хуторянства як панацеї від усіх лих міського життя (русифіковане централістичне місто протиставлено селу, що зберігає традиції національного життя) надзвичайно характерна для Куліша та для українських, після Кирило-Мефодіївських народницьких суспільних настроїв, дрібнопомісної та буржуазної інтелігенції.
Навряд, щоб в історії романтизму й романтичного світогляду ми стріли в будь-кого іншого отаке своєрідне, як у Куліша, хуторянське засвоєння теми втечі, пустині, відмовлення й природи. Ці ідеї Куліш стилізує в дусі 50-х років, вони робляться наскрізь просякнуті манерою мислення українця з тієї доби, дрібного поміщика, що стоїть на межі міського різночинства, вже зв’язаний з містом, тільки ж заразом не остаточно розірвав із селом та землею.
На 50-ті роки припадає початок розвитку буржуазії, міського життя, торговельного й промислового капіталу. Гарячкова мрія про «мільйон» захоплює не тільки крамарів та промисловців, ба й різночинську інтелігенцію.
Радикал і лідер різночинського руху, що найкраще репрезентує 50-ті роки, надто першу половину 50-х років, Некрасов з’єднував у собі заразом, з одного боку, народницький різночинський радикалізм, а з другого — прагнення капіталу. Так само й Куліш, напіврізночинець, напівдрібномаєтковий дворянин — з підозрілим, правда, дворянством — швидше виходець із заможного козацтва, що перед ним лежав шлях міського різночинства, ніж «потомственный дворянин», Куліш культивував у собі переконання певного народовця і вкупі мрію про незалежний у 100 000 капітал.