Ми не знаємо, що саме, який певний факт має на увазі Куліш у цьому разі і за яке непорозуміння з поліцією він згадує. Можливо, що в цій фразі є трохи од licentiae poeticae і трохи вільне коментування події, що справді не виходила за доброчинні межі «добрих діл». В кожнім разі, окрім цього уривка, в нас для 1856 року занадто мало матеріалу, щоб говорити за тодішні спроби Куліша ходити в народ[18]. Головну увагу в своїх листах з України Куліш віддає не соціальним темам, а особистим почуванням, враженням од природи, приємності спочинку, уважному вивченню дівочої душі, ідиліям ніжної чутливости.
Його тягли до себе рухливі ніжні губи й свіжі живі щоки, він мріяв заглиблюватись у дивний сенс дівочої розмови, не чуючи навіть слів, що їх вона казатиме.
Досі він жив життям сухим, відокремленим і темним, тепер він відчує щось нечуване — щось подібне до того, що нагадуватиме погляд коханої, коли її очі стріваються з очима коханого.
— Що нашому серцеві світ без кохання? — запитує Куліш.
Найбільше сподобалося Кулішеві перебування в де-Бальменів, у маєткові де-Бальменів Линовиці, де він і прожив більшу частину своїх канікул.
Але в полоні попільного тліну книжок і пізнань, що остогидли Фаустові й стомили його, Фауст досягає Маргарити тільки з допомогою Мефістофеля!..
Отже, й на всіх Кулішевих, таких типово «фаустівських» романах лежить прикмета мефістофелівського трагічного зневір’я, сумніву, вагань, непевности, душевної спустошености, втоми, осінніх барв і суму.
Душу продано дияволові. Є ілюзії кохання, але кохання немає.
…У центрі уваги серпневих листів Куліша — Маня де-Бальмен. Він її описує так, як Вертер у Ґете описує свою Лотту.
Маня де-Бальмен захопила Куліша своєю простотою, молодістю, м’якістю, своїм умом, господарністю, душевним спокоєм, діяльною, повною життя, вдачею.
Молода й хороша! Така мила, така проста й природна!
Кулішеві надзвичайно сподобалась ця дівчинка із засмаленими руками в блянжовому простенькому довгому вбранні, якого вона ще не призвичаїлась носити.
— Чудесна дівчина! — каже Куліш про Маню де-Бальмен.
Йому подобався її вигляд, тон, поводження. Він милувався з її чорнобривої молодости, смішливої, жвавої свіжости. Усе в ній було таке тихе, гармонійне й прозоро-ясне.
Він гуляє з нею, катається на човні, ходить по селу й саду, просиджує з нею довго вночі коло ставка при місячному сяйві, слухає її сміх, її розмови про курей, коров, про господарчі дрібниці, про себе, батьків, селян.
Ніколи ще Куліш не був такий щасливий, ніколи ще не сприймав природи, аж до камінця, аж до травинки, повніше і глибше. Природа розкрилася йому в усій пишновеличності золота й синяви.
Чи думав Куліш, їхавши до Линовиці, що звідсіля так близько до неба, що в Линовиці, мов у раю? А Маня, як та Орися, має то там, то сям по господі і всю господу скрашає: у неї ані хвилини не минає без діяльної любови, без праці, і все ж її веселість, її душевна легкість при цьому не кидають її.
Дома тішить малу дитину, свого малого братіка, одвідує хорих селян, миє й шиє, грає на фортеп’яні, підрублює хусточки для Куліша. Він умовляється з нею, що вона пошиє для нього чумацьку сорочку, гаптовану шовками. А сам переписує для неї «невольницькі» вірші Шевченкові.
11-го серпня 1856. Приїхав я в Линовицю о 8-й годині ранку, а може, й трохи раніше. Під’їжджаючи до воріт, я побачив на ґанкові якогось чоловіка, що здався мені спочатку Жемчужніковим, а потім я роздивився в ньому лакея. Цей юнак, вважаючи зустрінути гостя за справу для себе сторонню, пішов повільними кроками геть до бокового флігеля. Двір навколо обсаджено білими акаціями і розкішною рябиною; посередині — квітник. Йду до вітальні — нікого; до зали — нікого. Ходжу по залі, чую в сусідній кімнаті голоси, але до мене ніхто не виходить. Я пішов у сад, але й там нема нікого. Став сяє пишновелично між густими деревами, квітники красуються мальвами та жоржинами; американський льон блищить між інших квітів, як золото, але нема нікого. Йду мовчазними алеями, доходжу до фруктового саду, бачу солом’яний курінь, але і в курені порожньо, як і скрізь. Іду до городів — і на городах нікого не видко.
— Довго ходив я по саду і нарешті зайшов в альтанку, де стоїть спокійне крісло; сів і чекаю, чи не прокинеться який-небудь рух у цьому зачарованому царстві.
— До цього часу я бачив у ньому тільки флегматичного лакея та якусь жіночу постать у вікні, що стояла, нахилившись і затуливши обличчя рушником. Нарешті являється хтось і кличе мене пити чай. Я вже здогадався, що графа немає вдома.
— Графиня прийняла мене дуже ласкаво. З нею сиділа бабуся — тітка та Серьожа, той самий, що при звістці про несподівану смерть панотця сказав:
— Маня з’явилась трохи згодом в простому блянжовому вбранні, сяючи молодістю й веселістю.
— Годували за цим сніданком двох молодих дроф, що багато ручніші від гиндичат і бігають за людьми по саду.
— Після чаю пішов я з Манею по саду, вона мені все показала й розповіла, так що за короткий час коло моїх понять про Линовицю швидко поширилося. Чудесна дівчина, і ані тіні в ній аристократизму, і при цьому все згармонійовано між природою й вихованням. Іншому вона здалась би зовсім невихованою дівчиною; але щоб невихована дівчина поводилась так природно, так просто й мило, треба бути з нею довго знайомим, треба було б призвичаїти її до себе. У Мані погляд на людину встановило виховання: вона дуже добре розуміє себе й іншого, і тому їй призвичаюватись до гостя не треба — тримається з ним першого дня так само, як поводитиметься й за рік.
— Мені було приємно знайти в селі сільську панночку в кращому значенні слова. Вона не бережеться сонця й майже не носить рукавичок. Через це руки в неї так засмалились, як у жадної міської жінки. Вона не побоялась вийти до гостя в приношених черевиках, так само, як і мати її не передяглася задля мого приїзду в новеньке вбрання. На Серьожі все затаскане і ясно каже про те, як він проводить свій час; а він проводить свій час у тому, що лазить на дерева й бігає скрізь, де можна тільки бігати.
— Графиня надзвичайно проста й натуральна в усьому жінка. Чудовий у неї синочок — той, що народився в Києві: товстий, як на малюнках Рафаеля, і веселий. Вона сама його годує і каже, що це звільнило її від хворобливости фізичної й моральної. Вона дуже гарна господиня, сама влаштовує за допомогою теслярів меблі, тобто дає малюнки, розповідає, як що зробити та інше.
— Побачили ми на ставу човна (я повертаюсь знов до прогулянки з Манею по саду), і Маня визвалася веслувати, але я сказав, що вмію теж гребти і керувати. Серьожа одержав дозвіл кататись із нами. Маня одягла старі пальові рукавички, підперезалась кінцями блянжової з вишиваною габою мантильї і взяла друге весло. Ми плавали по всьому ставу, виходили на острівки, де посаджено мальви й жоржини.
— Нарешті причалили до селянської левади, обдивилися її всю, пройшли й по капусті і по всьому городу, причому Серьожа вигукував різні українські фрази або ж, улізши на тин, кричав: «Тікайте, плигатиму!»
— Потім пройшли через мужичий двір на вулицю села. Тут Маня показувала на зв’язки капустяних листів, що сохнуть під хатами і дуже їй подобаються, і на різні мальовничі подробиці селянських осель.
— Село все порожнє — працюють у полі. Ми бачили зрідка тільки дітей та жінок.
— Усі діти знають Маню і поводяться з нею, як з родичкою, а не з панночкою. Одного разу, коли Маня набрала з собою яблук, діти кинулись на неї з такою несамовитістю, що звалили її й почали хапати яблука. Вона сіла на яблука і, щоб розігнати натовп, почала кидати їх в різні сторони, в чому й успіла.
— Ми обійшли все село. Серьожа забігав до різних дворів і гуляв з хлопчиками. Одного разу його довго не було видко, і ми не знали, куди він подівся, повернулися й почали шукати його, — як от він нам назустріч, весело стрибаючи: в одній руці дві варені картоплини, а в другій — конопляне насіння, і це він їв з такою приємністю, ніби ніколи не їв смачнішого.
18
В.І. Шенрок, описуючи перебування Куліша в Україні влітку р. 1856, так каже про Куліша й його тодішні настрої: «Пленяла его и роскошная украинская природа, но сердце его сжималось при виде бедности крестьянского населения… его удручало печальное зрелище бедствующего народа» (Киевская старина. — 1901. — Т. 73. — С. 353). Це справедливо, але потребує певних обмежень, бо «печальное зрелище бедствующего народа» було влітку 1856 р. предметом тільки випадкових спостережень Куліша.