Костомаров звичайний і простий: Шевченко для нього людина, що їй ніщо людське не чуже. Він розуміє, чого варта мрія про спокій у душі натомленого блуканнями вигнанця.
— Хоть би на старості літ, після такої глибокої, гіркої коновки лиха, трохи одпочити душею, — ось Костомаров зі своєю доброзичливою й добросусідською порадою.
— Далебі дуже добре зробив би ти, мій друже єдиний, коли б оженився[25].
Отеє homo sum не властиве Кулішеві. Він не визнає людських, надто людських слабкостей. Закохатись, тому що закохатись, бо кожна, мовляв, людина кохає, — це для Куліша свідоцтво ганебної мізерности, жалюгідної зради самого себе.
Кохати за вроду, за душу, за людське, бо того вимагає життєва природна потреба, — то є пусте, ніщо. Кохання як чисте природне інстинктивне почуття, родинне життя як затишний притулок для натомленого мандрівника, — все це для Куліша не існує.
— Ви, — звертається Куліш до Милорадовичівни, — душа жива, котора прийшла в мир на те, щоб послужити, а не на те, щоб їй послужили…
Куліш підкреслив це слово: послужити!.. Вихованець свого службового віку, коли всі суспільні взаємини ґрунтувалися на «службі», він і на кохання, на жінку, на її призначення в житті дивився як на «службу». Так само й Гоголь дивився на призначення письменника.
Кохати — служити. Кохати — виконувати громадський обов’язок, обов’язок перед громадою, народом, нацією. Кохання може бути виправдане тільки як висока й відповідальна зобов’язаність. Отже, в соціальній зобов’язаності почуття Куліш шукає ствердження для своїх взаємин із Милорадовичівною.
Кохання не є особиста справа людини, і коли він, Куліш, вартий, щоб його кохали, то це не тому, що він гарна людина, що він кохає, а тому, що він людина громадського призначення.
Багато сторінок у своїх листах присвятив Куліш, щоб переконати Милорадовичівну, що то її святий громадський, національний обов’язок покохати його, оцінити діло його життя, обрії накресленого перед ним вищого призначення, зважити тягар його месіаністичної покликаности.
Він підкреслює, що в її особі він саме й знайшов ту дружню душу, якої він так довго й уперто протягом свого життя шукав і яка своїм самовідданим коханням може допомогти йому виконати його долю громадського діяча, ватажка, що дбає про відродження нації, визволителя пригніченого селянства.
Куліш з охотою прибирається в убрання давньоєврейського пророка, «віщателя», що його «послано пророкувати воскресеніє мертвих і будить сонних». В образі якогось містичного привиду він малює перед здивованою калюжинською панночкою себе, як Пророка, Визволителя нації, Прометея, Месію, Себе з великої літери.
З урочистою пишновеличністю він проголошує:
— Ми тії люди, которі кращі од інших.
Він не каже, він віщає:
— Слухайте! Слухайте! Слухайте! Слухайте і не занедбайте мого слова!
У нього жести мітингового оратора, баптистського мандрівного проповідника, мова сектанта, що звик політичні гасла поєднувати з біблійними цитатами.
Він хоче впевнити панночку, що він вища натура, людина високої добірности, божественного призначення, єдиний серед багатьох.
Він хоче імпонувати дівчині своєю високою вселюдською місією поета й пророка: провідника нації, що мусить вивести свій народ з ворожого, чужонаціонального Єгипту, з національної неволі. З його ім’ям пов’язано «перевороти царств» і майбутню долю України.
Куліш дивився на себе як на визволителя нації.
— Що робити, коли земляки забули читать по-своєму? Уже коли я їх не навчу, то не научить і лисий дідько (лист до Юзефовича М.В. — Березень, 1857).
У листі до Милорадовичівни він писав:
— Погляньте оком духовним у грядущії часи, чи не буде мати учити сина добру і благородству по книжках моїх? Чи не зродять вони красоту помислів і діяній у молодих душах дівочих і юнацьких на користь мирові?
— Нехай воно (серце), — пише Куліш до Милорадовичівни, — явиться Вам у тому сні, которий находить на чоловіка серед людського гомону, і шепче Вам про красоту душевних одному Богу відомих подвигів (З/IV—1857).
Він звертається до Милорадовичівни з пишновеличними тирадами. Він намагається викликати в дівчини патетичні почуття, намагається надихнути її на офіру, на подвиг.
Листи його цілком замикаються в цьому апостольському проповіданні віри в націю та її визволення.
«Живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і москвич по-московськи; тільки наш брат українець носить навиворот свою одежу. Підбита, бачте, московською китайкою або німецькою, чи французькою матерією, то що вже лице проти підбою!» «Чужоземці і рідній землі, чужоземці і всюди, де не появляться». «Оце ж нашому вікові судилось Божого світу дождатись. Проходить ніч, настає ранок, і розпізнаємо ми добре, що ми ні в Німеччині, ні в Московщині, а в себе дома в Україні».
— Скажіте ж, — звертається Куліш до Милорадовичівни, — чи не возвеселиться дух Вам і чи не возхвалите Ви Бога, що повіяло на мене од Вас, од Ваших пісень і речей, благодатним наїтієм і що частина Вашого духовного существа перейшла через творящую силу душі моєї в істочник животворящий води трудящого (18/ІІ—1857).
Так писали любовні листи в 50-ті роки минулого століття!
Поети уподоблювали себе старозавітним пророкам і титанам з античної міфології, а дівчатка, закохані в поетів, раділи й дякували Богові, що їхня врода приємна й втішна поетові і через поета й вони стають причетними до високої офіри на користь вселюдства.
З листа в лист повторює Куліш ті самі думки про свою обраність і обраність Милорадовичівни, про їхню спільну творчу путь.
— А хто найперший урозуміє Божу волю, той буде людина над людьми. До таких-то істот, — додає Куліш, звертаючись до Милорадовичівни, — і Вас я причисляю, дарма що Ви, може, небагато дечого дівочим розумом постигаєте. Тут найперва річ — серце щире, й якийсь голос із душевної глибини, которий велить чоловікові йти вгору; а розум — слуга того голосу!
У любовній грі Куліш робив ставку на високий стиль. Хтозна, чи це вже є така погана ставка?
Інша річ, що ми за наших часів за найкращі любовні листи вважаємо листи Чехова до дружини, — такі тонкі, сріблясті, ніжні, чутливі, інтимні: Левітан і Фет разом!.. В них немає жодних резигнацій, янголів, пророків, месіанства, руки Господньої, що врятовує Батьківщину, проблем, дідів, нащадків, націй, шарманки віків і народів.
Та, кінець кінцем, і ця «чеховська» чутлива інтимність і палкі пристрасні визнання, це теж тільки спосіб вислову!.. Куліш уподобав «громокипящий кубок», державінську слов’янську старомодність, ремінісценції з Шеллінга й тютчевську космічність.
Незнання жіночого серця? Ба ні! З надзвичайним темпераментом «обрушивался» Куліш на провінціальну дівчинку. Це не журналіст, не літератор, ніякий не «офіцер-папіросник» і не сусіда, пан з нагаєм, що від нього дхне кінським потом, а сам Зевс-громовержець сходить з неба, щоб уподобатись Іо!..
— Нас послано пророкувати воскресеніє мертвих і будити сонних!..
…Велике, не гибнущеє для потомства діло… Нечоловіча сила… Нелюдські муки… Невимовне горе… Нечуваний душевний восторг…
Куліш збільшує пропорції, вибирає невживані ракурси, переконструйовує звичайну реальність, з банальностей
споруджує колосальне й нечуване. Мікеланджело, що малює грандіозні постаті гігантських Сівілл і Пророків для Сікстинської Капели. Він без гриму грає роль Манфреда й Пари.
Куліш був поет за тих часів, коли про поета казали:
Це була доба, яку Теофіл Готьє в своїй «Історії романтизму» змалював, як добу прибільшеної урочистости. Тоді кожен поет хотів би йти по вулицях і щоб фанфари славетности попереджали його. Жодна афіша не здавалась поетові досить великою і жодна літера досить помітною. Тоді на капелюхах поет писав своє ім’я: я — такий-то.
25
«Яка глибока, величезна різниця в порадах Куліша і Костомарова! — пише О. Кониський, порівнявши їхні листи до Шевченка. — Виходила вона з різниці душі, серця і з цілої натури в їх. У одного говорив тільки холодний розум, у другого говорило щире серце в гармонії з незамерзлим мозком. Один радить запечатати серце, причавити природні потреби його і вволити спершу потребу тієї нужди, що і так вже більш 10 літ висисала з поетового серця найліпший елемент: природжену всім людям потребу обопільного почуття і з ним тихого спокою, а Костомарів вважає за першу річ вволити нужду живого серця у живого ще чоловіка» (Хроніка. — Т. II. — С. 196). З цим можна згодитись, але не до кінця: окрім різниці натур, відогравало роль й інше: для Костомарова Шевченко — людина, що потребує відпочинку на старості літ, для Куліша Шевченко — гасло боротьби, завойовник нових обріїв, що йому не личить гадати про спокій і спочинок. Костомаров підійшов до справи як людина, ладна захищати права на родину й родинну влаштованість особистого побуту. Куліш оцінював становище з погляду не родинного, а громадського права. І з цього погляду Куліш сказав рішуче: ні! Письменник — для Куліша, як і для Гоголя, це насамперед письменник-громадянин, людина громадського обов’язку.