Пишновеличний Куліш і нікчемна, мізерна вона. Нехтуючи, зневажливо кидає Куліш Милорадовичівні:
— Ви мені не дали ніякого доводу, що справді несхожі на тисячу інших панночок.
І з образливою, майже цинічною погордою він каже дівчині:
— По одному погляду і по голосу, а не по словам — не то вже по ділам — підняв я Вас на висоту, на которій Вам і не снилось бувати.
Коли Милорадовичівна й є не абищо, а щось, то тільки як витвір мрійної поетової уяви: кумир, созданий фантазією поета.
— Посилаю Вам моє щире, од серця воздихання, которе не єсть що інше, як жажда душі моєї любить, коли не те, що справді єсть високе і вдохновительне на світі, то хоч заквітчаного весінніми квітками кумира, самою же душею собі созданого.
Року 1857 Марко Вовчок, познайомившись із Кулішем, якось сказала про нього:
— Краще всього він щиро любить і розуміє усе своє!
В Милорадовичівні Куліш не любив її, а тільки свою уяву про неї, свою про неї мрію. Його кохання — кохання до незнаної, що в її образі він пізнав чудесне і священне сяйво небесної вроди.
Кохана дівчина може бути звичайною сільською дівкою, брудною й грубою Альдонсою, але в високому спогляданні поета вона — Дульсінея. Кохати — преображати в хвилинному побаченні, в небесному, майже містичному спогляданні.
Кохання то й є преображене побачення на мить, побачення в звичайній жінці образу чистої вроди, ствердження високого романтичного кохання шляхом романтичної омани.
Куліш декілька разів у листах до Милорадовичівни з досить близькою текстуальною точністю повторює пушкінське:
— Де чиста красота майне перед ним, ніби тілько краєм небесної одежі своєї, уже ввесь він загорівсь, роєм перед його очима гуляють Божі дива, которими живе, которих до скону жадає всяка артистична душа.
Те саме він каже ще раз:
— Вона здалась мені моїм святим ідеалом, в її образі чиста небесна краса ніби майнула перед моїми очима краєм своєї ризи.
У листі з 30 жовтня р. 1858 він пише Милорадовичівні:
— Знаю я Вас тільки з лиця та з голосу, а душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій бо я всім серцем і всіми мислями поклонився.
І далі він повторює ту ж думку:
— Сього ніхто не знає, та й Вам байдуже, що чоловік шукає по світу свого святого ідеалу і де що знайде хоч трошки на його схоже, зараз, як та квітка до сонця, обертається туди серцем і вірує легко, як мала дитина, і душею радіє і розумом перед своїм кумиром никне, і страшно йому глянуть на його, зневіряючись.
Він — романтик. Як романтик він зневажав реальність, знецінював її, зневірявся в ній, заперечував: diesseits протиставлено jenseits, тутешнє тамтешньому.
Такий він був скрізь і завжди: у філософських своїх поглядах, в творчості, в соціальних концепціях, у ставленні до жінки, в найінтимніших переживаннях своїх.
Він ображає ту, що її кохає! Не жінку він кохає, а образ уявленого кохання. Кохає він образ, «в которий вкладає свою душу», «созданий душею».
— Душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій би я всім серцем і всіми мислями поклонився.
Отже, мова йде про кохання преображене, перетворений образ коханої жінки, змінену й протиставлену реальність.
Що більше він зневажатиме жінку, яка вона єсть, то вище підноситиметься витворена уявою мрія.
— Чого варта дійсність супроти мрії!..
Можна ображати жінку, але в молитовному знесенні серця треба вклонитись перед її гіпостассю. |
Він запевняє:
— Тілько очам моїм, душі моїй Вас треба (22/II—1859).
Задля душевного споглядання вроди він ладен знецінювати земну змислову сторону кохання. Отії любоснії втіхи нікчемні. Вони ніщо супроти кохання душею.
— Мені здається, що нехай як хоче, гаряче обніме, а не скаже слова гарячого — швидко те обнімання надокучить. Душею любимо ми до кінця жизні, а тілом — поки воно не прохололо. А коли б Ви знали, які тії любоснії втіхи недовгі! Не стоять вони самі по собі доброго слова.
Куліш уперто підкреслює, що для нього кохати то — кохати ідеальний образ, «самою ж душею собі созданий». Між пережитим почуттям і справжньою причиною почуття є величезна протилежність. В житті вона — калюжинська панночка; в споглядальній уяві поета вона — ідеальний образ чистої вроди. В житті — сільська дівчинка; в уяві, в мрії — Дульсінея. В буднях — дочка дрібного поміщика; в романтичній казці — змійка Серпантина…
Кохання як реальне земне почуття є тільки привід пережити зовсім інші «високі й вдохновительні» почуття. Ці переживання незрівняно вищі від приводу, що їх викликав. Поетичні настрої ніколи не сполучаються з життєвими.
Кінець кінцем, кохання для Куліша тільки «гра душі самої з собою». Отже, він іде сміливо назустріч зневазі й розчаруванням. Навіть більше: він віддає перевагу почуттю розчарування… Бо, розчаровуючись у тій, яку він кохає, він ніколи задля земної втіхи й земного задоволення не зрадить свого високого почуття.
Зневажено Альдонсу, піднесено Дульсінею. Задля вірности Дульсінеї ображено Альдонсу! Що зневаженіше, то вище!
У зневазі є запорука, що він не знизить свого ідеалу, не здрібнить його, не дозволить йому розтанути в нікчемній спакощеності дрібного загальнолюдського життя.
Для того щоб ствердити високість ідеалу, Куліш користувався зі способу двопланности, двогіпостасности, двообразности. Він зводив умовне на ступінь безумовного і робив це ціною зневаги до реальности, знецінюючи реальність. Щоб піднести, зневажав. Щоб ідеалізувати, нехтував, знущався, плямував, ганьбив.
Хай дівчина, з якою стрівся Куліш і яку він покохав, Леся Милорадовичівна гарна, вродлива, розумна, жвава, блискуча, цікава — «панна між паннами», — це все ніщо, проти її ідеального, вимріяного образу «чистої красоти», створеного його уявою.
— Що дійсність супроти мрії!..
Оця метода протиставляти «мрію» й «життя», подвоювати образ коханої жінки, відокремлювати життєві й поетичні настрої — це не є приналежність Куліша, якась особиста риса його вдачі. Це є властивість доби, віку, тодішньої стилістичної манери, тодішнього способу підходити до жінки й життя, його перетворюючи, преображаючи, стверджуючи двогіпостасну відокремленість, двопланову двоїстість, — характерна властивість романтиків: Жуковського, Гоголя, Пушкіна.
В. Вересаєв один із перших зазначив у Пушкіні цю рису двоїстих «протиставлень», що відзначає, як ми додамо й собі, всіх письменників тієї доби. У поезіях Пушкіна «Когда в обьятия мои» і особливо «Нет, я не дорожу мятежным наслажденьем» — голий, майже фізіологічний опис статевих актів. А тим часом читаєш — і дивуєшся: як це сталося, що голу фізіологію перетворено в таку красоту? Життя, жінка, кожна життєва подія й річ — усе викликало в Пушкіні враження діаметрально протилежне тому, яке він згодом відображав у поетичній переробці. Життя його могло бути в бруді, поті, блювотині, в нудьзі, одчаї, скаженині, злості, цинічне, суєтне, метушливе, легковажне життя, до божевілля засліплене пристрастями, а в поезії воно було чисте, незрівняно мудре й спокійне. В липні року 1825 в Трігорському Пушкін бачився з А. П. Керн. Була це «баринька» не дуже суворих нравів. У листах до приятелів шанував її Пушкін ім’ям «вавилонської блудниці», а в поезії «Я помню чудное мгновенье» він цю «вавилонську блудницю» з піднесенням називав «гением чистой красоты». В житті вона «вавилонська блудниця», а в поетовій мрії — «гений чистой красоты».