Ці його визнання, як і взагалі ввесь лист Куліша до Глібова, бринять, як ляпас. Кожне слово його розсудливих міркувань і визнань сприймається як образа. А Куліш розмовляє ніби чужа людина про чуже й байдуже, стороннє; експериментатор, вчений дослідник, лікар, суддя, «янгол», «пророк», «юродивий».
«Спроба» — зазначає з приводу останнього наведеного в нас уривка Петро Чубський, — торкалася також і Параски Федорівни, жінки Леоніда Івановича, якому все, це й писалось, і від того ввесь тон листа набирає дивовижного, щоб не сказати — принаймні нетактовного характеру…
У нас і в Куліша різні мірки, різні погляди, різні оцінки. Куліш завсіди Куліш. Безпосередньо після рядків про марність усіх його любовних «спроб» він пише: «Прошу Вас, Леоніде Івановичу, не розлучайтесь зі мною на життєвій путі»… Прохає, звичайно, не для себе: «Може, Ви за моєю співучастю зробите зайвий крок вперед в розвиткові Вашого таланту».
— Я, — пише Куліш далі, — бажав би перевести Вас на службу до Києва, де більше людей розумових і більше засобів для розумового розвитку. Чи згодні Ви будете, як я знайду Вам приймовне на перший раз місце? Відповідайте на ім’я Ів. Пилип. Хильчевського, старшого доглядача загальних квартир при 2-ій гімназії. Я проживу в Києві до Вашої відповіді.
Що це? Одвертий, голий, неприхований цинізм? Бажання піддобритись? Чи, може, схований намір улаштувати можливість зручніше стріватись з панею Параскою, не викликаючи зайвих розмов? Ні! Ні! Ні!.. Це Куліш, такий, як він єсть. Петро Чубський закидає Кулішеві тверезе резонерство, але, попри всю свою розсудливість, а може, й через цю саме розсудливість, Куліш надзвичайно безпосередній. Людина найщирішої безпосередности. Він нездібний стримувати добрих поривів своєї душі. Він дякує Глібову, що той урятував усіх їх від багатьох страждань, і схоплений почуттям вдячної доброзичливости, він хоче віддячити свого щирого й доброго приятеля. Не через інше що, як тільки через почуття щирої, глибокої приязні. Не всі ж такі добрі, лагідні, як він, Куліш: не людина, а янгол во плоті.
Єлей, миро, хліби, офіри, туркотіння голубів, тиха вечірня молитовність, аромати степових трав… Сріблясто-сиві струмки тиміяму здіймаються вгору і в непомітних коливаннях тихо тануть в ясній прозорості вечірнього неба. На душу лягла лагідна спокійна незворушна тиша небесних серафічних споглядань. Злий гомін життєвої борні зник, згас, розтав…
У душі його співають янголи, принаймні він сам запевняє про це.
…«Боятись» його щодо жінки — Глібову немає чого:
— Не бійтеся мене щодо Параски Федорівни. Вона задовольниться простою дружбою моєю, тому що такої любови, якої я прагну, вона не розуміє, да й я не здібний вірити в те, в чому зневірився раз.
Навіть і для неї він може бути корисним:
— Я люблю її настільки, щоб стежити з участю, що буде далі з цією зіпсованою дитиною і, на випадок потреби, зробити їй корисну послугу.
Але найкраща остання фраза в цьому листі до Глібова.
Куліш в Ніжині спинився в родині батьків Параски Федорівни і в листі до Леоніда Івановича приписує: «Скажіть панотцеві Федорові та Марії Павлівні, що я їх дуже полюбив, та і вся родина мила й добра. Я сам, — додає Куліш, — на Вашому місці одружився б у такій родині».
Навіть у цій своїй «мопасанівській» історії, смакуючи приємність легкого любовного успіху, Куліш зберігає позу пророка, людини «не од мира цього», що живе високими ідеалами. Отеє протиставлення високого себе й мізерної її, пані Параски, «зіпсованої дитини», Куліш зберігає і в цьому разі.
Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесености.
Куліш намагається впевнити Леоніда Івановича, що його дружина не варта Куліша…
— Вам краще знати, чи можна здійснити мої великодушні мрії щодо перевиховання жінки, уже сформованої під іншими впливами. Вам краще знати, чи є в ній «жажда знань і праці», чи вона більше була б задоволена з безтурботного життя, чужого всяких суворих планів. Іноді я нудьгую, як людина, що опинилась на безлюдному острові; мені жалько моїх надій; але коли згадаю, на якій невизначеній основі я будував свої чарівні сподівання, то жахаюсь од власної вигадливости і дивлюсь на Вас як на благодійного генія мого життя…
Він дає доброзичливі поради Глібову. Він радить йому залишатись і надалі таким, який він був досі.
— Будьте завжди самим собою. Ніколи і ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою…
Можна дивуватись, можна обурюватись з такої самовпевнености Куліша. В своїй гоноровитій піднесеності Куліш доходить до таких ступнів, коли з нього вже не можна навіть іронізувати!
Кінець кінцем, хто йому дав право копирсатись у душі Глібова, аналізувати його почуття, ставати в стороні і, як з найближчим і найінтимнішим приятелем, обмірковувати й оцінювати його поводження, дарма що, може, в даний час Глібов переживав найболючіші муки?
4 липня р. 1860 з Києва Куліш писав до Каменецького:
— Виїжджаю з Києва завтра сам, але, проїхавши 200 верст, матиму попутницю…
З приводу тодішнього свого життя писав:
— До вас доходитимуть безглуздії сплітки про мене. Вони доходять і до мене. Я сміюсь із них без будь-якої гіркости. Як мало люди здібні прозирати в істину навіть і тоді, коли перед ними не ховаєшся. Що простіше чинимо, то глибокодумніше вони здогадуються, в чім справа. Тут фантазія в різнокаліберних моїх суддів розігралася до того, що мене вважають за якогось урядового агента. Кому з них прийде в голову, що така людина, як я, шукає тихого притулку, як підстрелений птах? Мій веселий жвавий вигляд, сердешна радість, що визирають з моїх слів про різні різниці — зводять моїх спостерігачів з глузду, і вони не можуть розв’язати, який саме біс чи які біси сидять у цій людині. А в ній тихо співають янголи, але тільки нікому не переказує він, про що співають вони. Та й як перекажеш? І хто цього вартий?
У Києві Куліш прожив коло двох тижнів, а тоді 5 липня виїхав у Корсунь, де гостював у брата Тарасового Варфоломея Григоровича Шевченка.
— Тут мені добре, — писав Куліш Каменецькому 9 липня 1860 р. з Корсуня. — Купаюсь гарно в каскадах, і брат Шевченків дуже розумний і гарний чоловік.
Із Корсуня Куліш проїхав через Богуслав, зробив дві станції й спинився в Лисянці, де знайшов чудесний сад, річку, мінеральні джерела, незрівняну тишу, спокій, радісну самоту, в якій ще виразніше, ще принадніше здавалися згадки про кохання, про кохану жінку, про внутрішній інтимний зв’язок…
— Чудесний сад хороший не тільки річкою Тікичем, не тільки скелистими берегами, а й своєю пустинністю. Власники давно вже покинули його, і тільки рибалка та сторожа володіють ним.
— Вчора я купався, кидаючись зі скелі в трисаженну глибину. Потім пив чудесну воду з чудесної кам’яної криниці, потім слухав плюскіт мінеральних джерел, що линуть у скелисту й де-не-де огорнену високими бур’янами річку. Дерева тихо шуміли. Здалеку гуркотів грім. Хмари велично насовувались і затемнювали водне дзеркало.
Куліш вирішив провести декілька днів в цій «картинній самоті».
Від управителя він одержав дозвіл оселитися в маленькому будинкові, подібному на хатину, коло якого була напівзруйнована будівля для мінеральних ванн, що в ній, як казали, по ночах несамовитствують чорти. У декількох кроках — станція і дорога через городи.
Куліш віддався всім насолодам буття: брав у будівлі ванну залізуватої або ж сірної води, або ж купався в річці.