— Тут же ловлять рибу, і я вибираю першу-ліпшу для юшки, що варить рибалка-дід у казанку.
Навколо — поля, усіяні копами й женцями. Земля була вогка від дощів, і дні минали урочисто — сонні, ясні й свіжі.
— Так де в чому щастить і нашому братові! — казав Куліш.
В цей час він одержав листи від Глібової, і ці листи від коханої жінки наповнили його радістю. Життя здавалося оновленим, солодким і бажаним.
— Як приємно, коли Вас люблять, — Боже, як це приємно. І пустиню заселено тоді розкішними мріями, і самота — зовсім не самота.
— Нещодавно, — пише Куліш у листі до Каменецького з Лисянки 16 липня 1860,— я одержав такі листи, що винагороджують за багато в минулому. Тепер тільки я починаю жити, і на це в мене найвідрадніші докази.
Роман із Глібовою після деяких початкових ускладнень, що розв’язалися на користь Кулішеві, був найвідрадніший з усіх. У романі з Милорадовичівною на перешкоді стояло дівоцтво Лесине. В романі з Марком Вовчком Куліша надто турбували ревнощі, й тільки в романі з панею Параскою, «зіпсованою дівчиною», що вміла задовольнятись з «безтурботного життя без суворих планів», він не тільки досяг «повного», як зазначає сам, «успіху», а й зазнав почуття оновлености, збуджености, життєвої ясности.
Проходили грози, гуркотів грім, перепадали дощі, над річкою в зелених берегах кучерявилася срібляста пара, і в самоті лисянського парку Куліш заглиблювався в дрімотний плюскіт джерел.
Очищений в прозорості ясного почуття цей роман з Глібовою здавався таким чистим, таким романічним і надзвичайним.
— Але, — писав Куліш своєму довіреному Каменецькому, — не уявляйте якоїсь пошлої історії. Душа надто занята, надто багате відчувають обидві сторони.
Як гарно не було Кулішеві в Лисянці, він висидів тут не більше трьох діб і уже 22 липня 1860 був в Одесі, звідісіля збирався проїхати в Крим.
З Одеси Куліш писав Глібовій 26 липня 1860, розповідаючи про Одесу й своє одеське життя:
— Що таке Одеса? Одеса — море куряви, що не дає добрій людині вільно дивитись і дихати. Садів тут майже нема, а коли єсть, то наймізерніші. Зате морські купання незрівнянні. Повз берега побудовані на стовпах галерейки, де роздягаються, а з галерейок спущені східці в море. Дно морське таке пологе, що пройдеш сажнів десять і більше, аж поки води стане по шию. Вода теплувата, густа й прозора така, що на дні видко пісок і камінці. Дамські купальні — коло чоловічих. Їх закрито від наших грішних поглядів; але дами своїми святими очесами можуть у щілини милуватись із наших фігур, скільки душа схоче.
— У бурхливу негоду хвилі підкидають купальників, ніби легке пір’я, і, коли не постерегтись, можуть ударити об дерево. Та тимчасом, яка втіха гойдатись на волі. З синьої морської далечіні біжать незліченні ряди хвиль з білими гребінцями на прозоро-зелених горбах своїх, і кожен ряд підхоплює Вас, заливаючи киплячою піною. Навколо все реве й плюскоче. Ударившись об високий бар’єр, хвилі розбиваються в цілу хмару білих бризок, що скачуть на трисаженну височінь на галерею. Сидіти й дивитись на пливців, що змагаються з хвилями, — справді цікаво.
— Море, як малюють його на малюнках, також мало подібне на справжнє море, як людина мовчазна на людину, що задушевно палко розмовляє. Авжеж що як задушевно, як палко розмовляє море своїми ревучими хвилями! Слухаєш і не наслухаєшся.
— Життя в Одесі мені подобається менше від київського і саме через те, що бракує свіжої багатої рослинности та ще надто багато прикрої вапняної куряви. Зате музику чуєш безнастанно в різних кутках міста. Одесу наповнено приїжджими торговими негоціантами, людьми різних націй. Ці пани звичайно люблять поїсти й розважитись. Вони підтримують в готелях порядний смак, вони сприяють музиці, й на них тримається тутешня італійська опера.
— Я був разів два в опері, а більшу частину часу нудьгував, бо дію опери звичайно пов’язано з музикою штучно, примушено. У Петербурзі мені доводилося проводжати дам у ложі з задніми кімнатками. Так я, було, беру з собою книжку й лягаю на софі в цій задній кімнатці. Звідтіля не видко сценічного, оперового псування, і музика давала мені, сама по собі, більше втіхи, як з’єднана з цією різнобарвною, блискучою, ляльковою комедією.
Повернувшись восени до Петербурга, Куліш одразу ввійшов у свою звичайну колію й віддався праці.
12 листопада 1860 він писав до Глібової:
— Ваш милий і дорогий лист застав мене за найважкішою працею. Я робив виписки з рукописів XVII століття, писаних тодішнім скорописом. Я захоплений цими рукописами так, що не хочу ні їсти, ні спати, ні з людьми говорити.
Задля рукописів він навіть залишається вдома і не йде на вечірку («рукописи красномовніші від людей»), дарма що на цій вечірці Шевченко читатиме свої вірші. Згадавши про цей публічний виступ Тарасів, Куліш нотує:
— Для нас важливий факт, що українські поезії читатимуть перед столичною публікою. Ідея бере своє, рано чи пізно. Наша ідея ще в сповиточку, і навіть такі люди, як Ви, сумніваєтесь, щоб вона не загинула в пелюшках. Але з нас досить, що вона народилась і існує.
Наукові студії, свідомість, що українська ідея росте, приносять йому втіху; але він нездібний скинути з себе сумних осінніх настроїв. Його лист з 12/ХІ—1860 до Глібової пройнято осіннім елегійним почуттям:
— Я зовсім старий в душі своїй, і мені більше за все потрібна мовчазна самота, як тим запорожцям, що під кінець життя робилися пасічниками й умирали на самоті. Ви мене помолодили в Чернігові, але, коли я поринув у свою сферу, знов зробився таким, як був раніше. У Вас в Чернігові якось молодо живеться, але так не можна жити завжди.
Під час мандрівки я пережив багато, і тепер мені здається, що то був не я. Я повернувся старіший звичайного до Петербурга і сумніше, як будь-коли, дивлюсь я на життя.
Куліш згадує за осінь в Україні.
Повторюючи Пушкіна, він каже про свою любов до осени:
— Вітер шумить у Вас тепер так чарівно, а в нас і шуму вітру не чути за гуркотом їзди. Я дуже люблю осінній час в Україні, і що більша негода, то краще. Але приємно погуляти й на осінньому сонечку. Це все одно, як старі друзі згадують свою колишню веселу добу. Особливо приємно, коли теплий колорит сонячний засяє на рідких почервонілих листях. Згадайте за мене, коли це побачите. Та ще, щоб листя було вогке й блищало, тремтячи на сонці.
— Так, — закінчує Куліш свого листа, — так оживлене серце хоробливо тремтить в теплому світлі кохання, що його осяяло.
Цим порівнянням Куліш визначає ліричний тон своєї любови до Глібової. Його кохання — осіннє почуття, останнє тепло, останній промінь сяйва. На його коханні лежить прикмета вмирання. Чи не тому воно таке принадне й втішне?
Праця, історичні наукові студії, творчість — тут знаходить Куліш спокій і задоволення своїх прагнень, тут насичується згага життя, відроджується його молодість. Він щасливий.
Щастя в знанні. Знати — ось щастя.
В одному з листів своїх року 1860 Куліш пише:
— Знать — це єдина втіха без отрути. Ось воно — щастя. Кращого нема на світі. — Знати, знати й знати — ось що може наповнити душу, w której bóstwo źyć nie chce, a ludzie nie śmieją.
Отже, на питання, що таке щастя, Куліш відповідає, як «просвітник», який вірить у міць думки, що керує всесвітом. Щастя в пізнанні…
— Я хапаюсь за напружену працю, як за дошку, що залишилась після катастрофи з кораблем. Моє життя давно зіпсовано, і нема як його полагодити.