Я ковтнув останні слова й сів, радий, що виковзнув з-під надокучливого погляду. Починаючи промову, мав намір закінчити лозунгом, бадьоро та оптимістично і зараз страшенно лютився. Майже не приховуючи злості (у лісі пахло людиною, вовк ошкірився і припав до сухого листу), я поглянув на свого колишнього зава, мов на смертельного ворога, але він уже опустив очі в папери.
— Товариші! — Прагнімак підвівся з-за столу. — Мені здається, що ми не повинні нехтувати думкою нашого молодшого колеги. Звичайно, його пропозиції наївні, схожі на байку, де оркестранти міняються місцями, ви пам’ятаєте, що з того вийшло, але в них є головне — бажання пошуку. Ми стоїмо перед необхідністю докорінно перебудувати нашу роботу, так би мовити, узгодити наш пульс із пульсом науково-технічної революції. Найближчим часом ми зберемося усім колективом і будемо дуже серйозно про це говорити. А поки що перейдемо до наших поточних справ…
Час було обідати.
Я зазирнув у кімнати — порожні. Вийшов на вулицю і побачив Великого Механіка та Льольку — уже метрів за сто від контори. Я гукнув — вони навіть не озирнулись. Уперше вони не зачекали мене, досі ми обідали разом. Неприємно замлоїло у грудях, але наздоганяти рядових працівників контори помічникові директора було принизливо. «Ти диви, сіряк, а корчить із себе… — подумав я словами Петра Харлана. — Що ж, життя перехлюпне через вас. Життя — не музей психологічних нюансів, його модель — броунівський Рух, відомий кожному бовдурові з шкільної лави…» Дотепні, лаконічні, значимі думки накручувалися, як пряжа на веретено, але гнітюче роздратування не минало. Почув знайомі голоси й радісно озирнувся. З контори вийшли мій недавній начальник, завідуючий відділом, і наш профспілковий голова. Я вдав, що роздумую, де пообідати. Але вони пропливли мимо, ніби й не помітили мене. Стиснувши зуби, аж звело вилиці, я довго дивився їм услід…
Ось вони ступають ще крок, ще і раптом перечеплюються об напнуту моєю уявою мотузку, он вона, між отих двох дерев, невидима, я аж тремчу, заплющившись, щоб уява моя матеріалізувалася. Вони падають на тротуар під ноги юрмі, що регочеться, я розплющую очі, щоб і собі злостиво зареготіти, але мій завідуючий і профспілковий голова спокійно завертають за ріг будинку. Експеримент не вдався. Втім, він ніколи не вдавався й Петрові Харлану. Тепер я підкопую в уяві фундамент будинку, хай стіна упаде на їхні розумні голови, хай поховає їх під цеглою, глиною і битим склом. Я не знаю жалю, ненависть клекоче в мені. Але кам’яниця стоїть незрушно, а мої колеги переходять вулицю і зникають у дверях кав’ярні. Але я все одно відплачу за сьогоднішнє приниження, за погляд завідувача у кабінеті Прагнімака, коли стану директором контори. Я викличу дідугана в кабінет і навіть сісти не запропоную, скажу без різних там сентиментів: «Час вам на пенсію, давно час…» Хай хапається за серце — я накажу секретарці заздалегідь викликати «швидку допомогу». А профспілкового голову я порекомендую (хай спробують не послухатися!) не переобирати…