Немов сновида, він озирнувся стуманілими очима довкола і побачив гурт дівчат та хлопців, одягнених по-міському, але ще з обвітреними засмаглими обличчями і особливою, сільською, неекономністю в рухах. До них тулилися дядько та молодиця, які щойно вийшли з тролейбуса. Гурт товпився навколо таксі. Шофер курив, поставивши ногу на буфер. Андрій підійшов, владно узявся за рукав шоферської шкірянки:
— Пакуль. Туди й назад.
— Па-куль… — передражнив шофер, не зваживши на Андріїв тон. — Усе життя мріяв ночувати в полі. Он скоро дощ уперіщить.
Шишига дістав новеньку, з подарованих матір’ю, десятку.
— Без здачі.
Шофер стенув плечима і спроквола поліз у машину. Андрій плюхнувся на заднє сидіння.
— І нас, дядьку, до Пакуля! — загукали з товпи.
— По рублю, дєвки? — вишкірився таксист.
— Я вам плачу, їдьте, — густим голосом наказав Шишига.
Шофер розвів руками, співчуваючи дівчатам, і взявся до керма. Таксі рушило. Шишига звільна розкинувся на подушках: волів бути сам. Заплющив очі і ніби скам’янів, впившись подушечками пальців у спинку переднього сидіння. Вилиці випнулися, натягши шкіру обличчя. Щелепи зводила судома, і час од часу він ворушив ними, буцім гострив зуби. Ані осінні поля, ні переліски обіч шляху, ні стрічні машини, ні сама дорога — ніщо не вабило його зору. Лише глибокого самоусвідомлення, що він їде в Пакуль, потребував зараз Шишига. Чомусь пригадалося Петрове падіння на сходах, похорон, глухий постук, коли забивали труну, ляпотіння вогкої глини об віко труни, передзвін лопат — і раптом торжествуючий яскравий сплеск, ніби він здолав смерть.
Уже неподалік Пакуля Шишига розплющив очі і побачив, як підлужжя, облямоване річечкою, перекидається нижче шляху в роздольні луки, а за ними манливо туманіє листяний ліс, далекий і близький водночас. Це вже було не ті обжиті світлі бори, що обступали Київ. Десь тут, за болотами, зачиналися поліські нетрі. Шишига міг ухопити в очі саме узлісся: густі чагарища на вирубах, непролазне осиччя, олішняк, далі темно-багряною стіною зводилися гребені пущ, заполонюючи собою виднокіл.
— Грибів, напевне, багато, — голосом, що зривався, проказав Андрій. Його давила задуха. — Сходити б… — І раптом галаснув на шофера: — Ліворуч крутіть, бачите, колія, напрямки в село!
Битий шлях підбігав близько до лісу, а Шишига уже не покладався на себе.
Востаннє я був у Пакулі ще школярем — приїздили з матір’ю та вітчимом по картоплю. Мати хоч і цуралася сільських родичів, хоч і зневажала все, що нагадувало їй про село, від картатої хустки і до говірки, все ж економіку ставила над власні уподобання. У селі можна було купити і дешевше, і без обману.
Старенька полуторка, на якій приїхали на роздобутки, зупинилася на перехресті сільських вуличок. На пагорбку темніла, обкушкана по саму стріху соняшничинням, хатка з високим дощатим ґанком. На ґанкові стояв хлопчик моїх літ і широко відкритими очима дивився на нас. Він був у чунях з червоними бахилами і в старенькій куфайчині з закасаними рукавами. Його вилицювате обличчя вивершувала шапка-кубанка з вицвілим, але все ще малиновим верхом. Я позаздрив: кубанки у мене не було. Мати визирнула з кабіни (ми з вітчимом їхали в кузові):
— В оцій халупі ти народився, Андрійку. Дякуй матері, що досі тут не гибієш…
У мені материні слова не пробудили жодних емоцій, я просто не міг уявити себе на цьому белебні, під зеленим від моху козирком стріхи, у душі моїй невідступно жила інша реальність — брукована міська вулиця, ошатний будинок під шифером, де завжди було тепло і сито, моя окрема, з голубими шпалерами, кімната. Зате я зрозумів після материних слів свою велику перевагу над селюком у чунях та куфайці. І, помщаючись за кубанку, якої я не мав, але яку мені хотілося мати, показав йому язика. Хлопчик ніяк не відповів на те, і я відчув, що він розуміє мою вищість та покірно згоджується з нею. Уже коли я працював у Києві, Петро Харлан (а на ґанку був саме він), приїжджаючи з Мрина у справах, пасував переді мною, хай і недавнім, але мешканцем столиці. Це було у нім з дитинства — відчуття щабля, на якому стоїть людина, навіть географічного. Він мислив світ по вертикалі.
Хату в матері з батьком купили Харланчихи, Петрові тітки. Були вони аж з Рогу (куток Пакуля, під лісом), у війну їхнє дворище згоріло. На нашім гористім кутку вони так і не прижилися, все поривалися назад, у Ріг, але статки не дозволяли будуватись. Я знав це з Петрових оповідок. «Біля лісу дух інший, — казав Харлан, ніби й тут, у Києві, журився за Рогом. — І все інше… Ти не розумієш. У місті треба триматися центру, а в селі — лісу…»